Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Ні, звісно.

— Ну нічого, постріляємо з одного, — він глянув на мене запитально. — Поїхали до мене в Пущу. Покажу тобі своє улюблене місце, я там часто виходжу постріляти.

— Ми можемо запізнитися на ланч, — невпевнено ска­зав я.

— Нічого, — Карманов усміхнувся ширше. — Поїхали.

Господи, дай мені розуму. Я знизую плечима.

— Ну гаразд, — погодився я.

— Як символічно, Могило, поглянь! — закричав Карманов, коли підійшов до автомобіля. Його слова крав вітер, тож я підійшов ближче до наших авто, аби краще розчути, що він говорить. — Ти на червоній тачці, я на білій. Тобі це нічого не нагадує?

— Алхімічні кольори?

—У пророцтві про Останнього Месію в різних традиціях є суперечливі описання того, на якому коні Він прийде. Одні кажуть, що це буде білий кінь. Інші — що кінь буде червоний. Пригадуєш, у Реріха? Червоний кінь перемоги. Червоний вершник. Або ж Калкі — Калкі-аватара завжди приходить на білому коні.

— Що це означає? — я спробував тугіше защипнути куртку, щоб холодний вітер не проникав за комір.

— Справдження, — усміхнувся Карманов. — Це називається справдження. А, можливо, це свідчить, що ти також хочеш стати месією. Не спадало такого на думку? Ризикований момент. Можливо, майбутнє ще саме не вирішило, хто з нас месія, Могило. Як гадаєш?

Я промовчав, а Карманов, ніби задовольнившись відповіддю, сказав:

— То що, по конях?

Він сів у свій джип і виїхав першим, а я ліг йому на хвіст. Біла і червона машини вклинилися в потік транспорту на проспекті, і крізь розчахнуте вікно до мене доносилися звуки тибетського горлового співу, який під гримотіння барабанів і дзеленчання дзвонів на повну гучність ревів з колонок у салоні в Карманова. Його машина справді нагадувала зараз бойову вахану якогось гнівного божества — Карманов набирав швидкості, й мені, аби не відставати від нього, доводилося збільшувати швидкість спершу до дев’яноста, а потім до ста двадцяти, тож лавірувати поміж автомобілями на виїзді з Києва ставало чимраз складніше, а наша їзда все більше нагадувала політ двох метеорів.

На під’їзді до Пущі Карманов повів нас на боковий шлях і за кілька хвилин неочікуваного раллі по вузькій лісовій дорозі, Карманов зупинився, вийшов з авто і дістав із багажника «судзукі» лук і сагайдак зі стрілами. Хвацько закинувши на плече, він кивком голови наказав мені йти за ним. Віддихуючись за кермом, якоїсь миті я відчув, як руки перестали мене слухатися — вони відмовлялися відпустити кермо, та я пересилив себе і теж вийшов із салону. Світило сонце, й у повітрі висіло передчуття близьких морозів. Сосни стояли, практично заснувши, в передчутті зими і замирання.

— Чудовий день, Могило, правда? — закричав мені Карманов, ідучи спиною вперед по ледь помітній лісовій стежині, випередивши мене на цілу сотню метрів.

— Як скло, — прокричав я, дістаючи з кишені куртки пачку з сигаретами.

— Я сюди часто приходжу, коли хочу побути наодинці, — озвався він, трохи зачекавши на мене. — На, понеси трохи, а то я все сам тягну, як завжди.

Карманов скинув з плеча сагайдак і жбурнув мені.

Під ногами похрускували соснові шишки і дрібні гілки, а з-під ніг розбігалися білки. Коли я на ходу закурив, з рота разом із димом стала клубочитися пара.