Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

— Він по жизні одіночка, — зауважила Віка, яка вже з’їла чіпси і тепер клацала щось у айфоні. — Любить всяку глуш.

Вони з’їхали на польову дорогу, рухаючись поволі й пострибуючи на горбистостях. Віка на кожному горбику видавала звук, наче персонаж якогось мультфільму, не перестаючи наклацувати у телефоні щось вкрай важливе. Безлюдна місцевість заспокоювала — густі сосонки і верболози створювали відчуття, наче за літо тут взагалі не було нікого. Вони під’їхали до води так, щоб із багажника машини було зручно діставати спорядження, й у густій прибережній зелені Федір помітив стару дерев’яну пристань.

Коли Карманов заглушив двигун, дзвінка лісова тиша навалилася на них і ще якийсь час дзижчала у вухах: пахло річковою водою, болотом і лісом.

Здається, Віка чітко знала, що їй потрібно робити в команді з Кармановим — через кілька хвилин на траві з’явилися холодильничок з їстівними запасами, пластиковий стіл, розкладні крісла. Виявляючи дивовижну спритність, вона дістала термоси з кавою і вже нарізала батон для канапок. Біля неї ніби сам собою з’явився маленький радіо­приймач. Із приймача, до якого Віка ставилася особливо ревниво, тут же, крізь шум перешкод, почала підвивати ефем-радіостанція. Федір запитально глянув на Карманова, а той відповів:

— Не чіпай її, Віка не може без нього, — і махнув рукою. — Маємо надути човен. Допоможи мені.

Підкріпившись канапками, вони взялися напомповувати човен і готувати снасті.

— Треба розставити пастки на сома, — кинув на ходу Карманов, поки вони тягнули човна до води. — Він тут восени клює добре.

Босий, з підкатаними штанами, спустивши човен на воду, Федір заскочив до Карманова, і той широкими гребками швидко відвів їх від берега.

— Ріка стрімка, — сказав Карманов, коли вони випливли на середину водойми. — Постійно треба підправляти курс. Ось там має бути яма. Кинемо там приманку на сома.

Вони підплили проти течії до високої кручі, вимитої пливкою течією Десни. З кручі звисала, торкаючись гіллям води, одразу ціла аркада верб, тож гребти доводилось тихо, пробираючись крізь хащі верболозу.

— Сом добре йде на кров, — сказав Карманов. — Я йому закладаю варену бичу кров, у мене ще залишилося трохи з літа.

Коли з розставлянням сіток було завершено, Карманов наказав мені взяти курс на середину ріки, де бистрина була трохи спокійніша, і там ми вже занурили наші спінінги. Ми сиділи з вудками, закинутими на кілька десятків метрів по різні боки човна, й у мене не минало відчуття, наче ми повисаємо не в конкретному місці на Десні, а в якійсь магічній точці в часі — між минулим і майбутнім, між літом і осінню. Небо з його свинцево-білими хмаринами відображалося в дзеркалі води, і мені здавалося, що Києва більше не буде, а буде тільки ця блаженна хвилина, відтепер — вічно: ми в маленькому човнику між двох берегів, між двох часів, нерухомі, такі далекі одне від одного, що по-своєму стаємо близькими.

— Як ти бачиш своє майбутнє, Могило? — спитав у якийсь момент Карманов, учергове закинувши спінінг.

— Залежить від завдань, які будемо ставити, — озвався Федір.

— Ну, а загалом? Ти хочеш мати сім’ю, дітей?

— Я чайлд-фрі, — відповів Федір. — Хочу зекономити місце на планеті.

— У тебе є дівчина? — цікавився далі він.

— Намагаюся зблизитися з однією людиною.

— Інші завжди забирають наш час. Час — це найцінніше, — сказав Карманов. — Можливо, потім доведеться розійтися з нею, якщо справа набере обертів.

Карманов кинув на нього уважний погляд.