Розділ «Пролог»

Сидіти на капоті автомобіля з цією грубуватою, миловидною мамбо, з якою вони зустрілися на кілька хвилин, щоб ніколи більше не перетнутися, курити сигарети і відчувати, як краплини поту стікають по спині під футболкою — що могло бути кращим подарунком у цей День народження? Миттєве порозуміння двох бульбашок повітря у круговерті потоку життя.

— Мені вже час, — Смирна докурила і подивилася на мене, примруживши око.

— Тебе підкинути?

— Можеш. До входу в Ботсад, — попросила вона.

Я підвіз її до входу в Ботсад, відчуваючи, що ця побіжна зустріч допомогла мені зібратися з силами після розмови з Лулу. Хвиля вдячності захлинула мене.

— Ми ще зустрінемося якось? — спитав раптом я, коли вона вже виходила з машини.

— Не знаю. У житті всяке буває. — Смирна обдарувала мене багатообіцяючою усмішкою, на яку здатні лише ті випадкові знайомці, які більше ніколи не трапляться нам знову, і закрила за собою двері.

— Дякую, що підвіз! — прокричала вона з-за скла, помахала обидвома руками і швидко, поки я ще не встиг кинутися за нею і записати її номер телефону, побігла до сходів у парк. На хвилю мене охопив жаль, що нам не судилося бути разом, проте на зміну йому прийшла глибша, мудріша хвиля. Можливо, все справжнє якраз і має бути минущим і безповоротним. Моно-но аваре, сумна чарівність речей.

І от, Федоре, ти заводиш авто і їдеш, нарешті, до себе на Кловську. Там прохолодно, темно, там душ і свіжий одяг. Ти озброюєшся запальничкою і попільничкою і сідаєш переглянути останні новини, однак швидко втомившись, просто лягаєш, розморений спекою, і повертаєшся до своїх думок.

«Поїдь кудись». Мабуть, це дійсно хороша порада — я вже почуваюся достатньо відчайдушним і доведеним до краю, аби з’їздити на Зону. Я беріг тебе, Зоно, беріг цю віру в тебе, не наважувався, не зближався — та зараз я, здається, маю до тебе прохання. Якщо моє інтерв’ю сьогодні справді було останнім, якщо я справді хочу це все залишити в минулому, якщо я справді хочу серйозних, чесних змін — будь ласка, прийми мене.

Я вірю в тебе, Зоно. Я так довго відкладав цей похід, бо не почувався готовим — а раптом ти справді даси не те, що я попрошу, а, як у «Сталкері», те, що справді криється в глибині мого серця? Проте зараз я іншого і не хочу. Я вже достатньо відчайдушний, щоби наважитись і зазирнути, що там.

Він планував заїхати до Тоні й Вадіка — Тоню навряд чи вдасться витягти на Бучак, а от Вадік такі затії дуже любив. Взяти намет, спальники, казанок, запастися як слід травою. Зависнути на кілька днів у повній самотності, серед сосен і піску, заглиблюючись у себе, сподіваючись допірнути до дна серця й підняти звідти те, що там справді є. Вирушити вже буквально завтра-післязавтра, поки ще живий цей нерв, поки ще є розуміння, навіщо це все. Поки навколо ще мертвий сезон, і він нікому не потрібен.

Ландоші були його єдиними друзями, окрім Глаші, на яких геть не вплинула його раптова слава й успіх. Навіть більше, в безпросвітні проміжки часу, поки тривало його розлучення з Інессою, Вадік і Тоня стали його підтримкою. У той важкий період, два роки тому, вони буквально прийняли його в свою родину — разом вечеряли, разом виходили у кіно, разом курили траву і разом обговорювали, як вони житимуть у цьому світі після 2012-го року, коли, безумовно, має відбутися великий перехід в еру свободи і любові, та якому передуватимуть важкі години війн, епідемій, голоду і мародерства.

Ми розлучилися з Інессою два роки тому. Це був ранній шлюб, у всіх відношеннях необдуманий. Ми обидвоє були гарячими і молодими, і, якби це не було так боляче, напевне ми протрималися б іще довше — адже, кажуть, в середньому гормональний шлюб триває сім років, тоді як ми вистояли всього два.

Моя дружина була з інтелігентів. Закінчувала філфак, іноземну філологію, три європейські мови у вільному користуванні. Спершу — редактор в одному ґламурному журналі про архітектуру, потім — редактор на авторитетному новинному сайті. Досі мене гріє наше фото з середини двотисячних — ми шкваримо танґо на якомусь світському балі, я вдягнувся під пірата з підстреленим оком, вона перевдяглася на Хлопчика-мізинчика. Вечірки і карнавали, гості допізна й авантюрні поїздки в Європу — ми жили так, щоб усе було красиво. Ми ґонорово, з блакитним лімузином у ванільно-кремових весільних костюмах, відкривали нові сторінки наших паспортів у Палаці вінчань, а вже за тиждень у мене виникло відчуття, що маю якийсь час пожити сам, і я в екстреному порядку поїхав на три тижні до Амстердама, поки не відчув, що мої нервові рецептори у безпеці, а фоновий рівень канабінолів задовільно високий.

Ну і так далі. Ми швидко почали розбігатися в різні боки. І справа навіть не в спільності інтересів і цілей, справа в можливості свободи й у наявності кисню. Короткий момент асфіксії в наручниках — публіка з замиранням серця стежить, як черговий коперфілд намагається вилізти зі щільно зачиненої скляної скрині, наповненої водою — і ось, браво! Браво! У паспорті — штамп про розлучення, коротко і болюче, зате знову дихаєш вільно, ти живий, чорт забирай, — ти стоїш тріумфуюче перед глядачами в промоклій батистовій сорочці зі сліпучою усмішкою на устах, і всі аплодують тобі, свято вірячи в те, що вони стали свідками чуда.

Гортаючи сторінки в соцмережах, зауважив, що йому написала приятелька Глаша. Глаша мешкала у Москві, вони товаришували вже кілька років, і їхній зв’язок мав виключно інтелектуальний характер. Глаша писала уривками, телеграфним стилем. Москву заволокло димовою завісою, спричиненою пожежами у підмосковних лісах. У місті розпочалася паніка. У парках вмирали птахи і дрібні тварини, люди — хто міг — виїжджав із зони задимлення. Рятуючись від їдкого смогу, люди розкупили всі марлеві пов’язки в аптеках. У Москві скасовані на невизначений час всі авіарейси. Глаша теж була наляканою. Притискаючи (наскільки він міг уявити Глашу) до грудей кота, вона запитувала, чи Федір би не надав їй статус біженки на території його квартири.

Глаша, відколи я розлучився, кілька разів зупинялася в мене, будучи в Києві у справах. Я написав Глаші, щоб приїжджала першим же поїздом і що я готовий зустріти її хоч би й завтра вранці. Наш роман, якому ніколи не судилось відбутися і який тягнувся вже, негласно і безнадійно, два роки, отримував ще один примарний шанс — принаймні, я зрадів від думки, що у квартирі з’явиться ще хтось. Я починав відчувати брак жіночого тепла й спілкування, тож розмова зі Смирною тільки розпалила мене.

Грозові хмари відійшли, не розродившись зливою. Вечір, сонячний і задушливий, приніс іще більше втоми. Місто дихало жаром. Він усе ж таки прийняв пропозицію Лулу, і нарікаючи сам на себе, знову поперся в центр. Йому й самому було складно сказати, навіщо він проміняв вечір із суші і японськими кіномонстрами на цей концерт. Вирішивши поїхати до Зони, від відчув, як тягар світобудови на хвильку зняли з його плечей, і йому знову захотілося жити.

Стоячи у тіні й намагаючись не потрапляти на очі знайомим — їх перед початком вечірки зібралося тут достатньо, усіляких богемних краль-журналісток, критиків і митців, що полюбляли фуршети — Федір спостерігав, як до входу в концерт-хол під’їхав білий лімузин, а з нього вийшов Дмитро Карманов, власник холдингу, який займався справами Лулу. А Лулу міг би стати мені другом, — подумав він раптом. — Таке дивовижне потрапляння в інтересах. У світовідчутті. Лулу, казали, був трохи зміненої орієнтації, та мене мало турбували його орієнтири. Дивно лише, що мені зараз тридцять чотири, а йому всього двадцять п’ять. Можливо, річ у тому, що час не жаліє нікого, і рано чи пізно всі ці прокляті питання так чи інакше постануть перед тобою — тут питання лише чесності з собою.