Розділ «Пролог»

Я допомагаю їй вилізти з автомобіля, і гаряче повітря з вулиці обпікає мені обличчя. З-над Дніпра чути гучний вистріл грому.

Пустир у кінці літа. Геніально. Я не розумію, для чого життя посилає мені таке диво на День народження. Навколо пустка, нікого поруч немає. Різкий вдих — глибше не втягується, дим надто колючий — дурман вдаряє по траєкторіях ходу моїх думок, і вони розлітаються, наче збиті ударною хвилею, що прокочується ландшафтом мого розуму.

— Що, пре? — засміялася моя супутниця. Вона вже покурила, тепер сидить на протилежному крилі автомобіля, із розкритими губами. Я відчув, що перебуваю в небезпечній близькості від чужого розуму, і мої таємниці стають помітними так само, як і її.

— Як тебе звати? — поцікавився я.

Наді мною — небо літа, шабашить сонце, плюс тридцять чотири у затінку, і дощові хмари збираються над Правим берегом, величні пломбірні башти виростають над Лаврою. Бачу високі бані церков над Дніпром. І Дніпро шепоче мені своїми брижами по воді, і повітря гаряче, як у склодувному цеху, в якому роблять маленькі скляні кораблики і ще менших скляних людей, запускаючи їх по течії, цілими пригорщами розсипаючи їх уздовж берегів. Гаряче повітря випалює усіляку думку про те, що настануть холоди.

— Євгенія.

— Що? — не зразу втямив я.

— Євгенія Смирна. Можна просто Смирна.

— Мене звати Федір.

Вона закинула голову вгору, показуючи до неба зуби — не то у вишкірі, не то у страждальницькій усмішці, достоту Мадонна Навахо з картин пастора Джуліані.

— Ти схожа на індіанку, — поділився я. — Чи на бразилійку.

— Попою хіба що, — засміялася вона.

— Шкода, що все так швидкоплинно в цьому житті, — сказав я. — Ти у своєму житті, я у своєму. Може, ми просто не здогадуємося, що наші друзі ходять десь поруч.

— У тебе немає друзів?

— Є, чому ж немає. Дуже багато. Просто іноді, знаєш, таке відчуття виникає, що ти геть сам залишився. І поруч немає нікого. Бракує порозуміння. От ми зустрілися — я навіть не знаю, як тебе звати...

— Смирна, — нагадала вона.

— ...а в мене таке відчуття, що ми знаємо одне одного все життя. Слухай... дякую, що ти мене запросила сюди. Ти мене вирвала з тяжких думок. Не знаю, чим це все закінчилося б.

— У тебе щось трапилося? — поцікавилася вона, поправляючи кілька волосин, що, занесені вітром, залазили їй до рота.

— Не знаю. У мене закінчилося старе життя. А з чого починати нове, не уявляю.

— Поїдь кудись, — порадила вона. — Я завжди кудись їду в таких випадках.