Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

Знов усі ті візники, котрим це чутно, котрі стоять ближче, помирають зо сміху.

— Веселий ти, Йване! — каже один. — Радніший цілу днину жартувати та пісень співати...

— Ще й танців затинати!.. — насмішкувато перебиває йому мову Йван. — От приходь увечері в нашу харчівню, сьогодні там музики гратимуть, — то й ми з тобою потанцюєм, як собаки на прив’язі.

Всі знов аж собі кишки рвуть регочучись.

— Що він там бреше, ота личина? — похмуро питається суворий дід-візник, що стоїть своєю конячкою далеченько од веселого гурту і недочуває слів жартунових, а чує тільки вселюдне реготання.

— Ат! — махає безнадійно рукою другий старий візник. — Оповідає про сон рябої кобили...

Але чого це як стій усі розмови припинилися? Бо пригнався сподіваний кур’єрський кавказький поїзд, повний багатеньких пасажирів. Почалося гукання, торгування про ціну... Рух... Метушня...

В тім поїзді їхав і слабовитий професор московського університету Андрій Іванович Лаговський, що мусив через малярію й болюче знервування покинути тепле Туапсе ще тепер, у початку серпня, в самісінький розгар виноградного сезону, і приїхав до холодної Москви.

Він найняв веселого звожчика Йвана.

— Тільки ж підсобіть артільникові примостити мого чемодана отут у передку коло вас на козлах, — вдався він до Йвана сумовитим тоном. — Адже вам не тісно буде так сидіти?

В Москві на візників усі говорять «ти». Навіть щонайде-мократичніші люди, котрі всім слугам кажуть «ви», — то й вони на візників кажуть «ти», бо то такий спосіб у Москві, такий московський usus1. Лаговський титулував Івана «ви», бо зріс у Києві.

— Хіба ж на передку іще хтось другий сидітиме, окрім мене? — спитавсь Іван.

— Та ні... Я про вас одного кажу, — лагідно й тихо вимовив професор. І Йванові чогось жалко стало на свого смутного і надто ввічливого пасажира.

Примостили й чемодана й саквояжа на передку. Кінь рушив.

День був сірий, холодний, непривітний, московський серпневий. Професор дививсь понуро. Та Йванові не бажа-лося сумувати, а була охота весело балакати, правити всякі теревені, хотілося й сідока свого розважити.

— А що, паничу? Чи дуже важко вчитися, чи дуже любо? — спитав він.

— Ви ж звідки знаєте, що я панич, а не жонатий пан? — здивувався Лаговський. — І чому ви думаєте, що моє діло — наука?

— А хіба важко вгадати? Приїхали з кур’єрським, отим бакинським поїздом, з теплих вод — значиться, багатенькі нівроку; а вдягнені — так попросту... на пальті навіть двох ґудзиків не стає... та ще й галстучок потертий... Були б жонаті — вже ж би були гарно вбрані по-модному... А про книжки я догадавсь, як становив чемодана на передок: «Щось дуже важкий, — думаю, — певне, з книжками!.. І малий саквояж — такий самий важкий, отож і там книжки». Або не вгадав?

Візникова догадливість зацікавила професора. Він розбалакався з ним. Іван сипав жарти, як з міху, і професор не в замітку собі трошки розвеселився.

— З вас, бачу, зовсім щаслива людина, — як стій спитав він у візника.