Розділ «V»

В декотрих наших пісьмеників я прикмітив навить щось патологичнє в мові. Один украiнець каже міні: „такі міні противні слова — хіба, сливе, окроми, що ви йіх нігде не знайдете в моiх писаннях". Я питаю в його: — а щоб ви сказали, якби Андреєв або Л. Толстой сказали, що йім противні слова: развЪ, почти, отдЪльно? А він тільки дивиться на мене та й каже: — нічого не сказав би. Другий добродій каже міні, що слова — опрічній та зависність (канів. пов.) погані. Але с такими вередами можна дійти до того, що й уся украінська мова здаватиметься йім поганою. Патологичня мова небіжчика М. Старіцького відома кожному.

Колись Тарас Шевченко казав: „Доборолась Украiна до самого краю; своі діти гірше ката йіі роспинають". Само по собі він натякає на дідичів панщаників. Тепер в нас роспинають вже саму народню мову, та що й нахрапом, необачно, навить не думаючи й не гадаючи за саме животіння нашого пісьменства, як люде надто вже наівні. За мову наших классичніх пісьмеників ніхто й не дбає й не думає, неначе йіх і на світі не було, і навить потроху псують йіі при виданнях. Чудні ми люде!

„І на сторожі коло тебе поставлю слово"! пророкував Шевченко, бо знав, що наше слово єсть великий і єдиний захист, велика сила, котра тільки й зосталась у нас, як орудний нашоi народньоі просвітности, розвитку й широкого массового прогресса. У нас проф. Грушевський с компанією „Ихъ благоутробій" і галицьких, і украiнських партійників необачно ламають і трощать цей захист на сьмішки та на глум усі Украіні й... йіі ворогам.

І вийшло так, як казав Шевченко, неначе він за це все знав:

Дурніi і гордиі ми люди

По всіх шляхах по всій усюді!...

Сами для себе живете,

Заплющивши пісьменні очі,

А на громаду хоч наплюй—

Вона капуста головата!...

Не дурень—сам собі міркуй...

Про наших газетчиків і справді можна тепер сказать: — а на украінську публіку — хоч наплюй, бо вона - капуста головата. Один добродій таки й признався в статті з гордовитою щирістю, що, мовляв, видаючи „Громадську думку", ми „за публіку не думали". Він і забуває, що пісьменики животіють для громадянства, для публіки, а не публіка животіє для йіх. Бо публіка ж читає й купує йіх часописі, а не коні та вівці.

А небіжчик Грінченко, що був чоловік з великим далекосяглим розумом, добре розшолопавши та помитикувавши про тенденції проф. Грушевського й „Ихъ благоутробій" з йіх багажем „умоначертань, постережень та загострень", сказав:

— Ще не вмерла Украiна, але може вмерти;

— Ви самії йіі ледачі ведете до смерти.

З якоi причини виникла в його в душі така сумна думка, ніби крик одчаю? Небіжчик нераз жалівся міні на завсідні партійні змагання в украiнських кружках, та на те, що добродій Грушевський заводить на Украіні чудну галицьку мову й правопис і силує усіх украiнських пісьмеників писати такою мовою, щоб підвести й будущу украінську книжню мову під мову своєi „Історіі Русі — Украіни". Але, казав він, під його мову неможна підібраться ні на який спосіб, та навряд, чи хто й схоче хоч трохи підібраться під неі.

Нема що й казати, що наші пісьменські мовні стосунки з галицькими пісьмениками закостричились (обострились) в останній час, і закостричив йіх проф. Грушевський своіми тенденціями й замірами, котрі можуть допровадить наше пісьменство як не до погибілі, то принаймні до мизернаго чевріння, а не до широкого нормального розвитку. Воно розвиватиметься так, „як мокре горить", як кажуть в нас на селах.

На багатьох прихильників украiнського пісьменства вже найшов навить острах (опасеніе) за саме животіння украiнського пісьменства в будущому часі, як вони міні признавались...

Але я ще передніше писав, що треба одрізнять сьогочасну „часописну й газетну украінську мову", перейняту украiнськими переймачами од галичан,— од мови теперішних наших пісьмеників, та й деяких сутрудовників в тіх газетах та журналах, дерзкіших на вдачу, самостійних в пересвідченнях, котрі мають на пісьменську справу инчі погляди й пересвідчення й пишуть теперички, як й передніше писали, чистою мовою. Вже примітно й повертання на нормальну й педагогічну стежку і в деяких видавництвах для народа й дітей. От недавнечко видавництво „Украiнський Учитель", перенесене с Полтави в Киiв, те, що колись зумисне псувало й калічило мову на галицький зразець в книжечках, виданих для дітей, вже покинуло переднішу тактику й видало 10 останніх номерів книжечок задля дітей (од 36 до 46 номера), написаних чистою украiнського мовою без усяких „відів" та помешканнів і т. д. Але й передніше вже видавались опрічніми авторами книжечки для народа й дітей, де вже ставили — од, а не від, як от серія книжечок добродія X. Майстренка. Тільки в книжечці д. Богданова в № 43, видані „Украінским Учителем" є одна хиба: автор пише — окремо, замісць украiнського слова — окроми. Діти не знають, що то за окремо, та й батьки йім не витовмачять, бо... й самі не знають, що воно таке. Ці видання можна рекомендувать для батьків, як підхожі і мовою, і змістом до дитячого розуму.