Розділ «Руйнування украінськоі мови»

Лиха пригода для українського пісьменства в його мові роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський перевів „Літ. Науковий Вістник" з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киiвського наукового товариства", як орган того товариства. Для народа на Украiні був заведяний журнал-газета „Село", ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украiнська хата"... Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка покласти широкий грунт і підвалини для текучого пісьменства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого суспільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украiнського народа.

Задумана справа не малоі вартости для Украiні, ще й задумана з широким планом на користь украiнцям. Але через два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі видання для украінськоі мови й загалом для украiнського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх журналах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка", і та обіцянка так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в украiнському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало", та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоi книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоi мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови українського народа і украiнських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні" в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украiнцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украiнцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву... А хто ж цьому винен? спитаємо ми в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік", котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє" й „Літературний Збірник" та мого „Рибалку Панаса Крутя"; доки проф. Грушевський не позаводив своіх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і признаки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украiнською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Грушевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони", це б то народню, а не наукову. Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай" і постут", „Заздрі боги", „Швейцарська спілка", „Про волю віри", „Старі хартіі вольности", та й инчі; „Мусульманство" проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка „Про комах" і Арифметика д. Комарова і т. д. написані научньою прехорошою украiнською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєi мови народню украiнську мову.

Само по собі як декотрі добродіi на Украіні постерегли галицькі заміри й тенденціi, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украінськоі мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротестував, видввши свої книжечки „Тяжким шляхом" та „Три питання", як протест проти попсованоi галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й непотрібного галицького правопису, де він між инчим прямо каже, що писати—роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не над і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І Гринченко казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одновідає букві Ъ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву Ъ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву Ъ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто науковаго грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієi нісенітниці не прийняв доброхіть ні один украiнський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натикають силу точок в своіх журналах в статтях наших украiнців, то вони, видаючи своi утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє дієслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. Коцюбінськай й инчі.

Врешті скажемо в одповідь проф. Грушевському на його кривдні слова: „за наше жито, та нас і бито". „А хто винен?— Невістка. Але ж йіі нема дома!—Он висить на жертці йіі плахта", приказують в народні приказці. Галичани самі ж збиля мовну бучу на Украіні, завели колотнечу в сьогочасних наших пісьмеників, а проф. Грушевський з цієі причини ще й нам кидає докори, котрі він був повинен кинути галицьким пісьменикам. Яя сам проф. Грушевській почав в своі „Історії з старих (давніх) часів виправлять потроху свою попсовану мову, це б то почав класти за основу своєі мови — украiнську мову „баби Матрі", а не щось стародавнє робляне й книжне в Галичині, тоді публіка почала читати цю книжечку, хоч рецензенти О. С. і В. Доманіцький і в ці книжці знаходили чимало хиб проти украінськоі мови, — і вони писали правду.

Ми не будемо робить тут вдруге своіх умовиводів, сказаних нами в передніші статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні". Скажемо тільки, що в великоруських вчених, як от Пипін, Бєлінський, Добролюбов, Писарев, як я добре зумисне проаналізував йіх мову, скрізь покладяна, як грунт, мова „баби Акуліни", це б то чисто великоруська, народня. В наукових вчених працях не великороссів, котрі пишуть великоруською мовою, вже примітна робляність, а часом і якась важка плутанина. Бо ці вчені користуються науковими працями німецьких вчених, написаних важкою мовою. Німці люблять завірчувать просту мисль в мудрі абстракціi та донгелецькі періоди. А хто ж скаже, що згадані вище украiнські праці проф. Драгоманова, проф. Кримського, д. Єфремова, д. Комарова, або й галичан Омеляна Огоновського й Олек. Барвінського не наукові?

Галицька книжня научня мова важка й нечиста через те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоi або польськоi, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоi латинськоi, а не польськоi народньоі, легкоi й жвавоі мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неі, як складову частку, остачу староі киiвськоi мови XVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староі і новоi партіi мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, шо його ні однісінький украінець не зможе читати, як він ни силкувався б. Через те галичанам треба б класти за основу своєі книжньоі мови народню наддніпрянську украiнську мову, а не свою галицьку стару підмову, чи говірку, перехідну до польськоi мови з безліччю польських слів, як от кроки,—ступіні, карк—потилиця, помешканє—житло, на Волиню (на Волині) і т. д.

Проф. Грушевський кидає украінцям назря ще й другий неправдивий і кривдний докір за разуразні змагання про мову й правопис в теперішній час, ніби-то батьки теперішніх украінців глузували над буквою, (с кого й за що сьміялись? чи не с старовірів?!), а теперішні украінці встоюють тільки „за букву" й змагаються за це... Ми вже недавнечко чули такий самий докір од одного з рецензентів моєі статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні", що, мовляв, ми не встоюємо за букву, за якесь старовірське „двоєніє аллилуя", це б то за заведіння відомих апострофів (з'їзд, з'явився, п'єса і т. д. і двох точок над йотированим ї). Це мов не велика й не вартна річ... А тимчасом од цього ж кружка, що сам заводив оте „Двоєніє аллилуй",—двоіння точок, був виряджений в Петербург небіжчик Доманіцький саме тоді, як украiнські думські посланці почали видавать свого партійну газету „Вісти з Думи". Вони почали видавати йіі кулішівкою, в усіх випадках з однією точкою над і мяким і без апострофів; але як тільки зьявився там Доманіцький і став ніби-то до помочі в редакціі... зараз сливе половина статтів почала виходить поцяцькована двома точками над і й апострофами. Тільки не прийняли ціх прикрас селяни, як от Нечитайло, та батюшки, як от отець Гриневич, і ця одна і єдина газета видавалась тоді зразцевою украінською мовою в порівнянні з мовою „Рідного краю", „Громадськоi думки" й инчих. І вийшло так, що ці ж добродіі самі були буквоiди, заводили „двоєніє аллилуя", це б то букву, хоч кивали на других, заводячи потаєнці своє „двоєніє аллилуя". Та ще треба додать, що саме въ той час якийсь кружечок украінцівъ, певно спілників „Благотворит. Петербург. Общества изд. деш. украiнських книг" подяли в Петерб. академію наук своє „Завідомління", щоб академія взялась за справу заведіння правопису в украiнські літературі і постановила свій академичній присуд...

Цікаво й те, що під цім завідомлінням підписані добродіі, нікому невідомі і нічого не писавші по—украiнський. Мабуть підписались тільки ті, що були на раді в хаті, та може й ті, котрих покликали для „рукоприкладства" з другоi якоісь кімнати... В Киіві ні редакція „Киiвськоi Старини", ні украiнські пісьменики в Киіві й поза Киівом за цей вчинок „невідомих добродіів" нічого й не знали.

Те ж саме робить і проф. Грушевський. Кинувши докір украiнцям, що вони нічого не роблять, а тільки ведуть завсідні змягання за мову й правопис, він каже, що зовсім буцім-то не пеклюється за букву. Але він сам заповзявся ж заводить на Украіні таку ж „букву",—такий премудрий правопис і чудернацьку галицьку мову, котру вже таки давненько обсміяла украiнська публіка ще як виходили „Шершень", „Гром. Дуика" й инчі. Навить прості люде в Киіві, котрі читали, або бачили галицькі книжки, (та й не галицькі тільки) кажуть міні, що оті усі точки та значки (апострофи) колись згодом висипляться с книжок, як непотрібні. І справді, колись ставили ж дві точии в великоруських книжках над ё, як воно вимовляється, як йо або о: мёдъ, ледъ, шёлъ, брёлъ, а тепер ціх точок ніхто не ставляє, бо це діло не практичне і робить загайку й навить буває завадою (помЪхою) при писанні. І тепер міні вже чудно, як будлі-де в старі книжці побачу мёдъ, лёдъ—ніби з очима на лобі. Тільки ставляють дві точки над словом нёбо— піднебення, для одлички од слова—небо. Сам же проф. Грушевський не тикае ціх точок над е в своіх великоруських писаннях, зберегаючи його для украiнців...

Проф. Грушевський хоче намовить украiнських літераторів писати окроми складові (составныя) частки дієсловів (бою ся, бояти му ся) с тієі причини, що в славянських мовах—ся пишеться окроми од слів, а в польські мові, як і в галицькі, ставиться спереду дієсловів. Але яке нам діло до инчих славянських мов., до польськоі, чи сербськоi? Нащо нам підроблюватись під йіх? Славяни ж не читатимуть наших книжок; наші книжки пишуться для украiнців, котрі і не відають, і навить не бачили, як пишуть славяни. А тим часом такі роздерті в писанні слова, як от, прикладом, дієслови на ся, та ще й середніх залогів й усякі складові прикметники (нарЪчія): бояти ся, божити ся, божити муть ся, бояти муть ся, в низ, в гору, до гори ногами, і т. д. і сьмішні, і чудні для публіки, і нагадують правила з грамматиках, де мовиться про слова складчасті (сложныя), складині з двох слів, або про флексіі склоніяня й енряжіпня, котрі в грамматиках ставляють в відомих табличках. Але література не грамматика, а публіка не школа, і йіі нема інтереса в цьому товмачінні, а народ і не втямить цієї премудрости, бо усі знають тільки суцільні слова, а за складчасті, штуковані (складяні з часток) слова повинні дбати й товмачить за це в школі вчителі.

Проф. Грушевсьяий кинув украінцям ще.й третій, вже не докір, і нахвалку (угрозу), що хто на 'Україні копає яму під галицьким пісьменством, той копає яму воднораз і під українською літературою, бо теперички культура (?!) па Україну йде з Галичини, і т. д. Ми скажемо, що слово культура має дуже широке значіння, і проф. Грушевський прямо таки зловживає (злоупотребляетъ) це безвинне слово. Усю цю культуру вія далі потім зводе па сьогочасну галицьку літературу й каже, що галицьке пісьменство теперички дуже поширшало й розвилось, що галичани працюють і пеклюються за пісьменську справу с таким завзяттям, за яке украiнці і пе думають, і не гадають, і навить ні уявління, ні втямку (понятія) за це не мають.

В ціх докорах нема правди, окрім останнього пункта, що в Галичині в наш час багацько зробили для пісьменства, багато понаписувяли книжок, багато видали ціновитих статтiв в „Записках наук, тов-а йменин Шевченка", й опрічніх научніх книжок, вартих того, щоб йіх прочитати й покористуваться ними. Але проф. Грушевскій забув про одну річ: усі ці видання й сливе усі книжки написані такою недоладньою, чудною й важкою не мовою, а провинціяльною говіркою, що йіх на Украіні ніхто не зможе читать. І якби украiнські пісьменики прийняли оту галицьку книжню мову, як з цім набивається проф. Грушевський, то й віх книжок украінська широка публіка та й увесь наш народ не читатиме, як вже й не читає й тепер, хоч часом знезнавки й купить хтось якусь галицьку книжку. Не трудно втямить кожному, хто під ким копає яму, і кому небезвешніше й страшніше це підкопування. Скажемо, що виходе зовсім напереворт. Проф. Грушевський, заводячи нахрапом на Украіні галицьку книжню мову й правопис, копає таку яму, в котру можна поховать украiнську літературу навіки. Бо наша широка публіка вже обсьміяла ту мову й правопис, надавала прізвищ молодим нашим пісьменикам, як от: відгуки, кроки, пєси (п'єси), штуки і т. д. І як наші молоді пісьменики, прихильники такого пісьменського зьєднання не схаменуться і не покинуть своєі тенденціi запроважувать в наше пісьменство силу галицьких та вкупі з галицькою мовою й польських слів, то украiнці надають йім ще білше прізвищ і... врешті... зовсім не читатимуть і не купуватимуть йіх книжок. І вийде так, що й наші легковажні тенденційні пісьменики зостануться... без публіки. Відоме діло, що Галичина мало купує книжки. Ринок украiнського пісьменства на Украіні, а не в Галичині... Вже й тепер половина спершу прихильноi до украiнських книжок нашоi публіки зневірилась в будущий і украiнського пісьменства і махнула на його рукою... Галицькі книжки страшенно нашкодили нам.

В теперешній час в нас на Украіні, як ми вже згадали передніше, галичани мають у Киіві три своі пісьменські органи: „Літ. наук. Вістник". „Записки київського науковаго товариства", і журнал „Село", (замісць його виходе „Засів"), і підручній йім журнал „Украiнська Хата", підручня по мові, але не но правописові. Багато с тіх украiнських пісьмеників, котрі колись вживали галицьку мову з йіі формами (від, сей і т. д.) ще й с приміткою польських слів й видавали "Громадську думку", „Шершня", „Нову громаду", давно схаменулись, покидали своі шкодливі тенденціi, і талановитіші з йіх позаводили видання: „Рада", „Світло", „Рілля", „Дніпрові Хвилі", „Світову Зірницю" (для народа).

Як відомо, в Галичині завсегда були газети, видавані двома партіями: старою, чи москвофільською, і молодою украiнською, котра спершу видавала своі органи гарною, сливе справдешньою украiнською мовою, як от „Правда" і „Зоря". Ці дві партіi без перестанку змагались та лаялись за мову й правопис етимологичній, за вживання букв — Ъ, ы, ъ, і т. д. і правопис фонеетичній — кулішівку. Це завсіднє змагання й цю лайку галицька молода чи украiнська партія перенесла теперички на Украiну в Киів і тут на Украіні зайняла своіми органами те становище, яке мала в Галичині стара партія, накидаючи нам і силуючи нас усіма способами прийнять йіі чудну мову й правопис. Решта часописних наших виданнів не виступає проти неі в статтях, але мовчки силкується видавати своі журнали народньою украiнською мовою. Змагання й усякові мовні спотички йдуть білше в розмовах, на словах, окрім згаданих мною книжечок — статтів небіжчика Грінченка. Таку спотичку на словах, дуже цікаву трапилось мать і міні з одним невідомим і незнайомим міні галичанином в одному книжньому магазині в Киіві. Одчиняю я двері в магазин, а за мною сьлідком шусть у двері якийсь молоденький паничик, довгобразий, гарний на вроду й чепурненько убраний, з білим кашне на шиі. Я почав роздивляться на прилавку на усяковий книжній дрібязок, а він і собі нишпорить, нахилившись, разгортає книжечки, а далі заговорює зо мною. Мова в його була чудна, химерна, якраз така, якою пише своі статті д. Євшан, з якимись чудними викрутасами, з латиньською синтактикою. Це мене зацікавило, бо усі молоді буковинці й галичани, котрі часто одвідують мене в Киіві, усі розмовляли зо мною гарною украiнською мовою. Я одразу дізнався по його мові, що він з Галичини, і питаю в його за деяких моiх давніх знайомих у Львові. Тоді він каже міні, що він не галичанин, а черніговець родом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його. Це навело на мене заздрівання (подозрЪніе), бо вже 25 год я живу в Киіві, і 25 год бував у Тарновського, котрий вже жив тоді в Киіві, а цьому паничеві на взір було не білше, як годів двадцять шість, сім. Не міг же він, лежачи в колисці в пелюшках, йіздить в Качанівку, та ще й тоді вже продану. Я пересьвідчився, що зо мною розмовляє якась чудна проява, в котроі може нема однієі клепки в голові, або й денце випало...

— Як же ви встигли, випадком пробуваючи в Галичині, так швидко навчитись розмовлять галицькою книжньою, такою чудернацькою мовою, коли як я був у Львові, то й старші й молодчі розмовляли зо мною гарною, чистою украiнською мовою, а не такою чудною, як оце ви?

— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мовою, як оце я. Усі дочиста!

— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украiнською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він.

— Де там! Усі, усі вже так говорять і будуть говорити — одказав він. — От я тільки що бачився с киiвськими студентами...