Розділ «Частина перша»

– Скільки? – запитав він. – І на який термін?

– Десятеро людей. На два місяці.

– Два тижні? – вигукнув Магнус Скарре. – Четверо? Усього? І це – на розслідування вбивства!

Він обурено поглянув на решту колег, які набилися до кабінету Харрі Холе. Їх було троє: Катрина Братт, сам Харрі та Бйорн Гольм з криміналістичного відділу.

– Більше Хаген не дав. – Харрі відкинувся на спинку крісла. – І це не розслідування вбивства. Поки що.

– Що ж це тоді таке? – спитала Катрина Братт. – Поки що?

– Справа про зникнення людини, – відповів Харрі. – Але не забувайте, що в ній багато спільного з іншими подібними випадками, що мали місце останніми роками.

– Йдеться про заміжніх жінок, які раптом зникли пізньої осені? – запитав Бйорн Гольм, демонструючи залишки говірки, яку він вивіз з рідного Тотена разом із колекцією вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols» та «Jason And The Scorchers», трьома костюмами роботи нешвілського шевця, американською Біблією, трохи закоротким диваном-ліжком та гарнітуром для їдальні, який пережив уже три покоління Гольмів.

Усе це він запхав до причепа та притягнув до столиці на старенькому «амазоні» – моделі, що востаннє зійшла з конвеєра «Вольво» ще 1970 року. Бйорн Гольм виклав за нього дванадцять тисяч, але який у «амазона» пробіг, ніхто так і не зміг розібратися, бо показання спідометра тільки наближалися до сотні тисяч кілометрів. Однак цей автомобільчик був утіленням усього, чим був і у що вірив сам Бйорн Гольм. До того ж він пахнув найкраще за всі машини в світі: сумішшю запахів дерматину, жерсті, моторного мастила, вигорілої на сонці полиці для капелюхів, заводу «Вольво» та людського поту, яким лоснилося водійське сидіння. Для Бйорна Гольма то був не просто піт, а шляхетний глянець, квінтесенція усіх попередніх власників: їхньої душі, карми, усього, що вони проковтнули на своєму віку, і взагалі – того, як вони жили в цілому. Із дзеркала заднього виду звисали гральні кубики – справжні плюшеві кубики фірми «Фаззі-дайс». Безглузда іграшка, що якнайкраще символізувала щиру любов та іронічне відмежування, яке він відчував до американської культури та естетики, син норвезьких селян, якому в одне вухо співав Джим Рівз, у друге – «Ramones», а сам він однаково обожнював і те, й інше.

Тепер Бйорн Гольм сидів у кабінеті Харрі у своїй растаманській шапочці, завдяки якій був більше схожий на наркодилера, ніж на експерта-криміналіста. З-під шапчини стирчали величезні вогненно-руді котлетоподібні бакенбарди, котрі обрамляли кругле приємне обличчя з трохи широко посадженими круглими очима, що робило його схожим на вічно здивовану рибину. Це була єдина людина, яку Харрі спеціально попросив включити до слідчої групи.

– І ось іще дещо, – Харрі простяг руку й хлопнув по проектору, що стояв між купами документів у нього на столі.

Магнус Скарре вилаявся й прикрив долонею очі: різкий промінь світла, в якому вирізнялися розмиті літери, вперся йому просто в обличчя. Він пересунувся на інше місце, а Харрі тим часом просторікував з-за проектора:

– Цей лист опинився в моїй поштовій скриньці приблизно два місяці тому. Адреси та імені відправника нема, поштовий штемпель поставлено в Осло. Надруковано на звичайному принтері.

Перш ніж Харрі встиг попросити, Катрина Братт натиснула на вимикач біля дверей, кабінет занурився у темряву, й на білій стіні чітко вималювався чотирикутник світла.

Читали у повній тиші.

Незабаром випаде перший сніг. І тоді він знову з’явиться. Сніговик. А коли сніг розтане, він знову когось забере з собою. Ти маєш себе запитати ось про що. Хто зліпив сніговика? Хто породив Муррі? Адже сам сніговик про це не знає.

– Поетично, – пробурмотів Бйорн Гольм.

– Що таке Муррі? – запитав Скарре.

Відповіддю йому було монотонне стрекотіння проектора.

– Найцікавіше – хто такий Сніговик, – вставила Катрина Братт.