Розділ «Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї»

Мені здається, міркування письменниці з повним на те правом можна вважати варіаціями на теми Ніцше. Справді, за часів свого активного фемінізму Кобилянська, як зазначала ще Леся Українка, переживає «сильний вплив філософії Ніцше, часом виявляє прагнення до ідеалу «надлюдини». Трохи згодом Василь Сімович прямо скаже: образи «аристократів духу», що їх створила письменниця, є ніщо інше, як «далекі відгуки поезії Ібсена, в якій до безтями зачитувалась Кобилянська, все це обривки філософії Ніцше, того творця надлюдини — та тільки вмілою рукою перенесені на наш ґрунт…» І, хоча сама Кобилянська заперечувала таке розуміння її ранньої творчості, не можна не помітити, що мотиви та образи знаменитого роману «Also sprach Zarathustra» («Так казав Заратустра») раз по раз зринають у її творах, наприклад, у повістях «Людина» чи «Царівна». Й оце поєднання ніцшеанства та фемінізму видавалося критикам-чоловікам доволі парадоксальним явищем. Згадаймо, як у 1896 році Агатангел Кримський, рецензуючи повість «Царівна», писав: «Мабуть, не тільки мене, а й багатьох читачів трохи чудно вражає те, що в повісті так часто цитується «філософ» Ніцше (коли його можна звати філософом, а не божевільним). Жінка, що обстає за своїми жіночими правами, і заразом Ніцше!.. Чуднота!.. І що кому за авторитет Ніцше?!»

Зрештою, схожу настанову щодо Ніцше поділяла, здається, більшість тогочасних українських інтелектуалів-чоловіків. Зокрема, в альманасі «Наша доля» (Стрий, 1893), який видала Наталя Кобринська і який став першою книжкою серії «Жіноча бібліотека», було вміщено відгук на «Also sprach Zarathustга». І, рецензуючи це видання у 3-му числі «Народу» за 1894 рік, Михайло Павлик зазначив: «Не знаємо теж, чи взагалі вартий що-небудь такий філософ, як Ніцше». А в наступному, 4-му, числі «Народу» за цей-таки рік редакція в нотатці щодо листа Вацлава Морачевського «В справі “Нашої долі” спеціально наголосила: Фрідріх Ніцше «як писатель слабкий, як мислитель доволі претенсіональний, а як філософ — просто шкодливий для розвитку народу, в тім числі і жіноцтва». Не сприймав Ніцше й Іван Франко. «…Я переклав був «Also sprach Zarathustra» Ніцше, — згадував Михайло Мочульський. — Франко довгий час не хотів і чути про Ніцше. «Ні філософія, ні поезія, — каже він, — ви прочитайте Шопенгауера, в нього бодай система, думки пливуть логічно, не скачуть, як у Ніцше»… Але якось здибає мене Франко й осміхаючися каже: «Знаєте, взяла моя жінка та й читає «Also sprach…», захоплюється, взявся і я читати, нічого, гарні, поетичні місця в нього».

Я веду до того, що наприкінці XIX століття Ніцше в Україні був передовсім «жіночим» філософом. То вже потому настане пора яскравого ніцшеанства Винниченка, «хатян», «боротьбистів», Яновського, Бажана… А що приваблювало наших феміністок, зокрема Ольгу Кобилянську, Наталю Кобринську, Ольгу Франко, у філософії Ніцше? Насамперед, ясна річ, ідеал «надлюдини», який вони — так само, як і феміністки західні — асоціювали з поняттям «нової жінки». Принаймні мені відразу ж приходить на пам’ять роман Поля та Віктора Марґерит «Femmes nouvelles» («Нові жінки»), Роман побачив світ 1899 року, й у ньому «нова жінка» постає саме у стратегії ніцшеанської «надлюдини». Як зазначала щодо цього Леся Українка, Гелена Белау — популярна свого часу німецька письменниця-феміністка — в романі «Halbtier» («Напівзвір») відверто закликала жінок ставати «надлюдьми». Що більше, Леся Українка підкреслювала, що ця думка була особливо характерною для німецької літератури та що її можна трактувати як пряме продовження Ґетевого культу «вічножіночого».

Варто сказати, що й тут чоловіче розуміння природи речей відрізнялося від жіночого. Якщо для феміністок das ewig Weibliche Ґете — це своєрідна основа ідеї «нової жінки», то для того ж таки Михайла Павлика вона лише синонім «бабства». У середині січня 1894 року він писав Драгоманову про Кобринську: «Що може бути в гурту галичанок, коли найпередовіша така баба? Ні — das ewig Weibliche мусить бути знищено, коли на світі мають бути люде». А трохи згодом, у рецензії на альманах «Наша доля», продовжуючи цю тему, Павлик зазначить, що головна вада галицьких жінок полягає в тому, що вони, зокрема й Кобринська, «ще зовсім не просвічені», а це тільки посилює в них «чисто жіночі хиби». «З усього, сказаного нами, — продовжує Павлик, — виходить, що нашому жіноцтву потрібно головно: науки, науки й науки, і в тім найперше того, щоби вони покидали своє жіноцтво в звичайнім розумінню, або, сказавши попросту, своє бабство, з його безконечними дрібницями, а ставали людьми». Павлик навіть уживає тут промовисту фразу «вочоловічення жінок», тобто перетворення жінок на людей, що бодай на суто мовному рівні корелює з проблематикою «воплочення».

Отже, das ewig Weibliche — це «бабство», яке має бути знищене? Та якщо знищити «вічножіноче», то що ж тоді станеться? Жінки набудуть рис чоловіків? Чи разом із «вічножіночим» має відійти в небуття й, кажучи словами Германа Зудермана, не надто прихильно згадуваного в Лесі Українки, «вічночоловіче» (das ewig Maennliche), тобто жінки та чоловіки повинні опинитися «по той бік статі»? Найімовірніше, ні те, ні друге, бо і das ewig Weibliche, і das ewig Maennliche, здається, не мають у Павлика жодних соматичних чи психічних конотацій. Йому йдеться насамперед про «інтереси», тобто про щось із ділянки платонівських «ідей». Про це свідчить його лист до Драгоманова від 15 листопада 1894 року: «І я бажаю, щоби у мужчин і жінок були одні інтереси — людські, і «жіночість» у людей жіночого полу мене сердить і мучить гірш усякого лиха на світі…»

Проте, мабуть, іще красномовніше про це свідчить та обставина, що саме Михайло Павлик став автором чи не першого за часом викладу засад фемінізму в Галичині, написавши для Марії Шім — подруги своєї сестри Анни — доповідь під назвою «Про жоночу долю». Шім мала виголосити її 28 серпня 1885 року в Косові під час молодіжної гірської мандрівки.

«Незавидна тепер наша доля, — каже Павлик від імені жіноцтва. — Скрізь, на цілім світі, в кождім народі і в кождім стані, нас, женщин, не допускають до громадських, краєвих і державних справ, до всеї тої, ручної чи духовної, праці, до всіх тих занять, що мужчин, а через се ми не можемо стояти о своїх силах, о своїм розумі, о своїм заробку і стаємо тягаром то для нашої родини, то знов для мужчин, наших будущих чоловіків». Словом, жінка цілком залежна від чоловіка й це слід трактувати як форму соціального поневолення. «Чи ж може тут межи нами бути правдива, некорисна любов, правдиве поважаньє одно одного, правдиве щастя межи мужчиною а женщиною? — питає письменник, щоб одразу ж відповісти: — Ні! бо нема в нас рівного заробку, рівних прав, рівного образування». Звісно, всі: й чоловіки, й жінки — прагнуть жити у світі, заснованому на принципах добра та справедливості. Проте, як цього досягти? Для чоловіків і жінок, переконаний Павлик, «нема іншого виходу, як лиш такий, щоби 1) женщини могли стояти о своїй праці і 2) щоби були образовані». І ці слова луною відгукнуться в Марії Нагірної, коли вона в 1890 році, завершуючи свій реферат про жіноче питання, продекламує славетні рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим…» у суто феміністському дусі: «Учітеся, сестри мої, / Думайте, читайте…»

---

Урок 42

---

ВІЙНА УКРАЇНИ З УКРАЇНОЮ Урок полемічної літератури

У 1928 році в моєму рідному Харкові вийшла друком невеличка книжечка під назвою «Бюлетень Авангарду». І в ній Валер’ян Поліщук подав полемічний шкіц «Семенко на катафалкові». Текст розпочинається так: «Коли футуристові перебільшить 35 літ — йому чорний хрест, кришка. Колишній лідер колишнього футуризму — небіжчик Михайль Семенко в наш час, як телячий хвіст на виставці електротехніки. «Пардон», висловлюючись чистою українською мовою, ти запитаєш мене, Михайле, — та я живий і редагую в місті Харкові часопис чорної і білої магії під назвою «Нова дегенерація». Але це помилка, відповім я. Семенка немає, він помер, і на театральному плаці, проти славетного театру Леся Курбаса, маячить і блукає лише бліда й невиразна постать, тінь колишнього Семенка».

Мине ще 35 років (ані Поліщука, ні Семенка давно вже не буде на світі: їх обох розстріляють восени 1937-го) — й Іван Кошелівець, зацитувавши пасаж Поліщука, напише: «Висловлюватися в цьому жанрі властиве було не тільки Поліщукові. Тим самим відповідав йому Семенко. Такими ж агресивними й нищівними характеристиками наділяли своїх противників декларації ВАПЛІТЕ й інших літературних груп. Цей тон є природним, коли народжується щось нове, хоче різко відмежувати себе від іншого, не бажаючи бути на когось подібним». Отже, агресія та безжальність — то стиль переходової доби? Може, й так. Не знаю. Одна біда: цей стиль надто вже часто підлягає, кажучи словами Драгоманова, «логіці ненависті», нехай навіть автор і не вдається до яскравих порівнянь чи метафор а lа Поліщук, а використовує ялову академічну манеру письма. Узяти хоча би довжелезну статтю Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?», надруковану 1930 року на сторінках «Нової ґенерації». Нудна монотонна стилістика, схожа на дзижчання мухи у спасівку, лише де-не-де прикрашена образами. Мовляв, «король українського гумору» насправді «голий», це «гальмо на потягові культурної революції», такий собі Sir John Falstaff, а по його «садку вишневих усмішок» повинні пройти «трактори нашої сучасності».

Ні-ні, Олексій Полторацький аж ніяк не був, як називав його Вишня, «полторадурацьким». Це дуже розумний автор, а його логіка, зрештою, бездоганна. От лише не думайте, дорогий Читачу, що стаття Полторацького — академічний текст. Нічого подібного! Це чистої води «гайдамаччина», бо аналітик прагне зрозуміти автора, а Полторацький хотів його знищити. Думку Полторацького рухала не логіка пізнання — її рухала «логіка ненависті».

Ледве чи Кошелівець погодився би зі мною. Принаймні він хотів підкреслити не це. «Стиль двадцятих років, — писав він, — все-таки багато чим нагадує добу італійського ренесансу, коли майстер умів достойно оцінити твір іншого, але й не був перебірливий у виразах, щоб нищівно висміяти свого супротивника». Так. Саме італійські гуманісти запровадили колись моду на безжальну вбивчу стилістику в полеміці зі своїми опонентами. Від них цю манеру письма перехопили згодом протестантські й католицькі полемісти. Та й наші високовчені богослови старої доби не пасли тут задніх. Висміяти фізичні вади опонента чи його ім’я? Будь ласка. І тоді, наприклад, Мелетій Смотрицький в одну мить стає «Мехментієм Смердицьким»… Почастувати опонента добірною лайкою на зразок «шалений хлоп», «пес», «діролазець», «дурний схизмат», «смердюча голова», «безмозглий»? Та будь ласка… Свого часу академік Володимир Перетц написав чималу спеціальну розвідку на тему: «Лайка як прийом у польських та українських полемістів XVI—XVIII століть». І матеріалу йому не забракло.

А думаєте, в «тихому» XIX столітті було якось інакше? Аніскілечки. Згадаймо хоча би слова, якими Олександр Барвінський окреслив манеру письма Драгоманова-полеміста: «радикальний тероризм». Драгоманов почав заперечувати. Сам він бачив це інакше. «Я навмисне поклав собі взяти в халяву ніж літературний, — писав він до Олександра Кониського у грудні 1888 року, — та й обійти наших архієреїв, — тикаючи їм по носам та по ухам: «нехай не гуляють!» А скінчивши цю прикру мені гайдамаччину, — я вернусь до свого плуга». Слово честі, не знаю, чим у такому разі «тероризм» відрізняється від «гайдамаччини». Не знаю і того, що відповів Драгоманову Кониський. Знаю тільки, що невдовзі Кониський умиється дрібною сльозою, коли Драгоманов «прийде» зі своїм «літературним ножем» до нього самого. Отут уже старий письменник змушений буде Христом-Богом молити свого критика відчепитися від нього. «Я певен, — писав він Драгоманову в червні 1893 року, — що ваша в’їдливість до мене, некультурні епітети і лайка в «Народі», ваша зневага і нехтування прав чоловіка, кождого, кого вважаєте ви за свого противника, не придадуться на користь справі…» І ще: «Як би добродійно було для людей, коли б ви ті ідеї свободи і моральності, які проповідуєте, прикладали до всіх однаково, і до себе! Дак же ні! хто сміє думати не так, як ви, той у вас і «лакей», і «ракосвист» і ще гірше! гірше і гірше». А далі вже благання: «…Прошу вас: коли вам… що-небудь варто чужий спокій, свобода, здоров’я, так во ім’я їх і вашої честі і достоїнства я прошу вас відкараскатись від мене, не чіплятися і не в’їдатися на мене ні просто, ні через «наказних гетьманів».

«Наказні гетьмани» і справді не дрімали. Ось хоча би Костянтин Арабажин. Його мова, як згадував Агатангел Кримський, «аж кипіла зненавистю» до Антоновича, Самійленка, Барвінського, а особливо до Кониського: «негідник», «нерозумний політик», «нездара-белетрист»… Поетичну збірку Кониського «Порвані струни» він називав не інакше як «Порвані штани», а тужливу елегію «На скелі високій сиджу одинокий…» декламував: «На скелі високій сиджу одноокий…» (на засланні Кониський втратив око). Словом, то був той самий «літературний деспотизм», проти якого марно протестував Кониський у листах до Драгоманова. «Свобода лайки, глуму і гнобительства, — писав він, — не свобода, а самовластя натур деспотичних і морально попсованих». І далі: «Безсторонність — се перший обов’язок історика і критика, а у вас перший обов’язок — інтерес партійний, і йому ви з легким серцем приносите в жертву і чуже ім’я, і чужу честь, і чужу свободу».

«Партійний інтерес» — ось те, про що ніколи не варто забувати, коли говоримо про нашу літературну критику XIX століття, бо в тому «інтересі» закорінено навіть таке зловісне поняття, як «ворог народу». Ясна річ, можна кивати на римське право з його hostis populi Romani («ворог римського народу») чи на Велику французьку революцію з її ennemi du peuple («ворог народу»). Можна пригадати й одну з найпопулярніших драм Генрика Ібсена «En folkefiende» («Ворог народу»), яка мала значний вплив на українську літературу. Дмитро Дорошенко навіть стверджував, що Грінченків «Арсен Яворенко» — то «варіант Ібсенового «Ворога народу», а згодом Олександр Борщаговський казатиме щось схоже про драму Франка «Учитель». На його думку, вплив «En folkefiende» дуже помітний на рівнях і проблематики «Учителя», і трактування образу головного героя, і суто драматургічної техніки Франка. Можна, нарешті, віддати пальму першенства Сталінові, як те робив у своїх спогадах знаменитий український дисидент Лев Кополев. Він казав, що закон від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення соціалістичної власності», названий у народі законом «про п’ять колосків», написав сам Сталін, спираючись на поняття «ворог народу». Мовляв, тут «уперше офіційно застосовувалось те поняття, яке згодом стало звичним у судах, у газетах, у прилюдних виступах і в особистому побуті».

Боюся, що це поняття стало звичним значно раніше, ще на сторінках партійної публіцистики XIX століття. Воно зринає, наприклад, у статті Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», в публікаціях газети «Народ», яку редагував Михайло Павлик. Зазначаючи, що полеміка цього видання вкрай нетолерантна, Агатангел Кримський аж вигукнув: «А то ще добрий коник — «ворог народу»!» А пам’ятаєте повість Кобилянської «Царівна»? Там палкий Марксів послідовник Василь Орядин ніби мимохіть кидає в розмові з Наталкою Верковичівною фразу про свою ненависть до «ворогів народу»…

І все це розквітне буйним квітом у буремному XX столітті, зокрема в тій безжальній полеміці між українськими письменниками 1920—30-их років, яка передувала гігантській хвилі червоного терору в УСРР. Але те саме було й за Збручем. Згадаймо, як Юрій Косач 1946 року в статті «Вільна українська література», надрукованій у другому збірнику «МУРу», гаряче протестував проти українського «літературного імперіалізму» 1930-их років, що під гаслами «ренесансу» та «героїчної поезії заліза й крові» створив «систему літературних клік, які відповідною опінією, моральним терором не лише ізолювали немилого письменника від читача, але, коли треба було, доводили його до зламання й духовної загибелі». Яскравий приклад — життєва драма Володимира Винниченка. «Не критика, а адорація прийнятих і скажене цькування або гробове замовчування немилих авторів поряд із безсоромною суб’єктивністю в оцінці мистецьких явищ, з неуцтвом і поверховістю — ось приміти тієї критики…»

А потому будуть численні ідеологічні кампанії післявоєнної доби, включно з так званою «контрпропагандою» 1970—80-их, стилістику якої я вже добре пам’ятаю: «найлютіші вороги українського народу», «отруйний націоналістичний дурман», «банда політичних мерців», «божевільні просторікування», «бризкають отруйною слиною»… І я був би щасливий, якби міг сказати, що сьогодні така манера письма стала надбанням історії. Куди там!

От я і питаю сам себе: чи не забагато в нас «ренесансу»? Та й чи це ренесанс? Може, це лише маніхейство? Казав же колись Драгоманов, що наш світогляд не так християнський, як маніхейський. Принаймні ми маємо незаперечний дар перетворювати яскравий і барвистий світ на якусь похмуру чорно-білу картинку маніхейського штибу. То невже ми і справді загрузли у громадянській війні, якій не видно ні кінця ні краю?..

Колись чудовий львівський історик Ярослав Ісаєвич писав про те, що школярам не варто вивчати української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть. Я би не погодився з незабутнім Ярославом Дмитровичем. А сказав би, що її слід вивчати бодай для того, щоби припинити, нарешті, ту «війну України з Україною», в розпалюванні якої так ревно каявся на схилі літ великий український письменник-полеміст Мелетій Смотрицький.