Розділ «Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї»

Спитаєте: що це за легенда? Франко переказує тут із пам’яті епізод з «Повісті минулих літ» — цієї справжньої перлини нашої середньовічної літератури. Епізод такий. У 1096 році, змітаючи все на своєму шляху, на Київ напав половецький хан Буняк. Це — кара Божа за наші гріхи, лихі люди «з пустині Єтривської», думає літописець і починає розмову про «нечистих людей» та про кінець світу. Ось тут він і згадує, як чотири роки тому новгородський посадник Гурята Рогович розповідав йому одну дивну історію. Мовляв, «коли послав я отрока свого в Печору, — це люди, що дають данину Новгороду, — то прийшов отрок мій до них, а звідти пішов в угри. Угри ж — це є люди, мова їх незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю на північних краях. Угри, отож, сказали отроку моєму: «Знаходили ми дивне нове чудо, що про нього ми не чували до сих пір. Нині ж оце третій рік, як воно почалося. Є гори, що заходять з лукомор’я, а висота їх — як до неба, і в горах тих — крик великий і говір, і січуть вони гору, хотячи прорубатися. І є в горі тій прорубане оконце невелике, і туди вони мовлять. Але не зрозуміти мови їх, а показують вони залізо і махають рукою, просячи заліза. І якщо хто дасть їм залізо, або ножа, або сокиру, то вони дають хутро за це. А путь до гір тих непроходима є із-за пропастей, снігу і лісу, тому не завше ми до них доходимо. Є вона також і далі, ідучи на північ». Я сказав тоді Гуряті: «Се є люди, заклепані Олександром, македонським царем. Адже ж розповів про них Методій Патарський, говорячи: «Олександр, цар македонський, пішов на східні краї, до моря, до так званого Сонячного міста, і побачив там нечистих людей із племені Яфетового. Їх же нечистоту побачивши.., Олександр убоявся, що коли вони як-небудь умножаться, то осквернять Землю, і загнав їх у північні краї в гори високі. І за Божим велінням зступились за ними гори північні… В останні ж дні після сих восьми колін, які вийдуть із пустині Єтривської, вийдуть і сі нечисті народи, що пробувають в горах опівнічних за велінням Божим».

Оця легенда про «нечисті народи», що їх асоціювали насамперед із біблійними Гогом і Магогом, як показав Михайло Драгоманов у своїй чудовій праці «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях», споконвіку розгорталась у дусі національного месіанізму. До нас вона прийшла з візантійської літератури, зокрема зі згаданого в «Повісті минулих літ» апокрифічного «Об’явлення Методія Патарського». І знали її тут, каже Драгоманов, «у двох течіях: 1) в ідеї про месію ворожого, антихриста, що, раз появившися, сховався на якийсь час, аби потому знов появитися… і 2) в ідеї про національного месію, що теж завмирає або ховається від світу.., але потому пробудиться або вернеться, побідить ворогів-невірних перед останнім приходом божественного Месії, Христа». Крім того, веде далі Драгоманов, ця легенда зазнала у слов’ян значних змін. У чому вони проявляються? Наприклад, у перетворенні «антипатичних образів замкнених Олександром Македонським нечистих народів на симпатичний образ товаришів сплячого національного месії, котрих прототипом треба вважати тих 99999 духів, що стережуть тіло Сама».

Та облишмо ці стародавні містичні візії. Погляньмо краще, як трактує легенду про «заклепаний народ» Великий Каменяр Іван Франко. «Історія нашого українського національного руху.., — пише він у «Молодій Україні», — пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а при тім позбавленого найважнішого знаряду для сеї праці — заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як помалу, важко, майже мікроскопічно йшли перші кроки! І як малі й досі наші здобутки, осягнені нами результати в порівнянню до того, що за той час осягли наші сусіди, в порівнянню до тої конкуренції, яка на кождім кроці грозить нам із їх боку!»

Це було написано понад сотню років тому. За цей час світ змінився до невпізнання. От лише височенна гранітна скеля як стояла, так і стоїть. Та й наші здобутки все ще дуже малі. А чи маємо ми «залізо», тобто національну свідомість, почуття солідарності, віру у власні сили та в остаточний успіх? Спитаймо про це, дорогий Читачу, самих себе.

---

Урок 40

---

МІСТЕРІЯ ЛИПОВОГО ЛИСТОЧКА Есей про Шевченкову візію Бога

Кілька місяців тому мої дорогі колеги з Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України передали мені авторські примірники перших двох томів такої довгожданої «Шевченківської енциклопедії». Великі за обсягом, розкішно видані книжки. Самих тільки ілюстрацій там понад півтори тисячі. Не кажу вже про той огром інформації, що її зацікавлений читач знайде в цих томах. 2223 статті! Мені здається, зі сторінок «Шевченківської енциклопедії» світ поета постає перед нами як на долоні. Ясна річ, він безмежний і жодна — навіть найбільша! — енциклопедія ледве чи годна його обійняти.

Наприклад, у першому томі я дуже хотів би бачити статтю «Бог». Чому саме її? Та хоча би тому, що жага Абсолютного — невід’ємна риса Шевченкової поезії. Мабуть, найпереконливіше казав про це незабутній Юрій Володимирович Шевельов у статті «Микола Ге і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті», яку було надруковано 1990 року в липнево-серпневому числі часопису «Сучасність». «Ще й нині нерідко доводиться чути, — казав Шевельов, — що тема України є осердя Шевченкової поезії. Це твердження навертає нас сприймати Шевченка перед усього як національного політичного трибуна. Звичайна статистика доводить помилковість твердження. В повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна і український вжито 269 разів, відносно часто. Але слова Бог, божий, Господь, господній, Ісус, Христос та Христів — 1281 раз!.. У російських текстах Шевченка слів Україна й український ужито 38 разів, а слів «божеських» — 1398… Правда, певна частина випадків припадає на стійкі звороти менше-більше вигукової форми типу «Боже мій!» Та навіть коли їх відкинути від загального числа, то все одно згадка про Бога значно переважатиме згадку про Україну». Я звик усе перевіряти, тому сам ретельно підрахував, скільки разів трапляється в Шевченка слово «Бог». І, якщо я не помилився, воно — в усіх відмінках, включно з кличним у формі «Боже» — зринає у творах поета 1306 разів. Так чи так, висновок один: Шевченко — поет теоцентричний.

При тому я чудово розумію, як непросто було би підготувати для «Шевченківської енциклопедії» статтю «Бог», адже Бога не можна знати. Можна лише відчувати всім єством Його присутність у світі… У палкого шанувальника Шевченка, Райнера Марії Рильке, є поезія «Da trat ich als ein Pilger еіп» («Тут ступив я, як паломник»). І в ній він каже, що прийшов до Києва паломником. Широкий вільний степ, високі могили, кобзарські пісні, нарешті, Київ із його Софією та Лаврою — ось те, що дозволило Рильке бачити Бога на землі. «Лише в Києві, — писав колись Євген Юлій Пеленський, — могла розвинутися містична концепція Рильке про Бога-дерево, на якому люди є листками, а поодинокі галузі — це краї-народи»…

Можна вірити у Бога. Пам’ятаєте чудовий поетичний «Символ віри» Володимира Самійленка? «Вірю в єдиного Бога: крім Бога нічого немає, / Вірю, що є тільки дух, космос же прояв його. / І що свідомість моя єсть око єдиного Духа, / Котрим себе озира втілене в космос Буття»… Усе це так, але загадка Абсолютного завжди була й буде для людини найбільшою загадкою. Ніхто не в змозі її розгадати, хоча кожен і розгадує. Узяти хоча би мого улюбленця Сковороду, добре знаного в колі кирило-методіївських братчиків (недаремно Іван Посяда називав його «великим філософом»). «Весь світ, — писав він, — складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура називається твориво, а невидима — Бог. Оця невидима натура, чи Бог, пронизує і тримає все твориво, скрізь і завжди була, є й буде. Наприклад, ми бачимо людське тіло, але розуму, що пронизує і тримає його, не видно. Тому колись давно Бога називали Всесвітнім Розумом. Були й інші Його імена, скажімо, Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна тощо. А в християн найповажніші Йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Два останні, мабуть, природніші за інші, тому що Розум геть безплотний, а Істина своїм буттям цілком не схожа на плинну матерію». Ну, ось вони, «дві натури»: Бог (natura naturans) і твориво (natura naturata), такі звичні для українських поетів старої доби й такі забуті перегодом, — хіба що Михайль Семенко закінчить свою «Поему майбутнього» трохи загадковою фразою: «в інтуїтивнім єднанні / збіглись в неминучій точці / natura naturata й natura naturans», — та ще Володимир Державин вигадає свій не менш загадковий афоризм: «Natura naturans (природа природодайна) стосується до natura naturata (до природи природоємної) як два кути до визначуваного ними трикутника. Цей стосунок ніяк не каузальний і не еманаційний поготів»…

Бог, продовжує Сковорода, — це все в усьому, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…» І ти годен сприймати Його як якусь «таємну економію тієї вічної сили, котра скрізь має свій центр, чи середню найголовнішу точку, а обводу свого не має ніде, мов куля». І що ж воно таке, оця дивовижна безмежна куля, центр якої скрізь, а обводу нема ніде? Бог. Так було окреслено Його єство ще у знаменитому герметичному трактаті XII століття «Книга двадцяти чотирьох філософів», де сказано: «Deus est sphaera infinita, cuius centrum est ubique, circumferentia nusquam» («Бог — це нескінченна куля, що її осереддя повсюди, а обводу нема ніде»).

Куди не кинь, Усесвіт гармонійний і прекрасний — долоня Творця помітна в кожній билині та комашині… А той, хто не бачить цієї долоні й каже, мовляв, усе постало само собою, — справжній безумець, бо це майже те саме, що, підкинувши вгору купу літер, сподіватися, що вони впадуть на стіл Гомеровою «Іліадою». Може, для цього потрібне лише чуття краси? Писав же колись Шевченко: «Без належного розуміння краси людина не може побачити всемогутнього Бога в дрібному листочкові найменшої рослини». А може, досить лише послухати, як б’ється твоє серце. Так чи так, а Шевченків світ сповнений Абсолютного. А як же все-таки осягнути Його єство? Тут можна прямувати двома шляхами. Один — шлях негативний (via negationis). Про нього ще на початку XVII століття Кирило Ставровецький казав: «Нерозумінням розумію незрозумілого Бога». Отакий потрійний оксиморон. А другий — шлях позитивний (via eminentiae), нескінченна дорога Божих імен, адже Бог, як писала Віра Вовк у мініатюрі 1980 року «Поет», — «тисячойменний»: «Тисячойменний велів / двигнути власну творчість / і стати подібним до риби / солоних глибин, / на яку налягли / тисячі тонн води / і яку рознесла б / власна природа, / якби не верхня вага». А задовго-задовго до неї мандрівний чернець Климентій Зиновіїв склав поезію «Про Божі імена». Ніхто не може назвати всіх Божих імен, каже він, але насамперед я називаю такі: Владика, Вседержитель, Господь, Ізбавитель, Людинолюбець, Творець, Спаситель, Христос, Цар…

А якими іменами називав Бога Шевченко? Їх чимало. Я спробував віднотувати бодай основні. Ось вони, подані за абеткою: Благий, Великий, Верхотворець, Визволитель, Владика, Всевидящеє око, Всевишній, Вседержитель, Всемилосердий, Всемогущий, Всещедрий, Всюдисущий, Господь, Держитель, Довготерпеливий, Єдиний, Живий, Життєдавець, Заступник, Істина, Людинолюбець, Милосердий, Милосердний, Милостивий, Невмолимий, Податель, Правдивий, Праведний, Саваоф, Святий, Серцезнавець, Сивий, Сильний, Спаситель, Суддя, Творець, Успокоїтель, Утішитель, Цар, Щедрий… А ще, ясна річ, Христос. І за кожним із цих імен криється якась галузка Божої економії, тобто зовнішніх проявів Абсолютного, — іншими словами, Тройця, пізнавана в її стосунку до всього безконечного творива, в осередді якого — людина.

Що означає, скажімо, дивне окреслення «Сивий»? Ніщо інше, як біблійне «ветхий деньми». А що значить «Милосердний»? Те, що Бог — наша вічна надія. Пам’ятаєте, як поет писав у поемі «Тризна», яка, за словами Альфреда Єнсена, є «ключем до внутрішнього життя Шевченка»: «В ком веры нет — надежды нет! / Надежда — Бог, а вера — свет»! І ці слова луною відгукнуться у щоденниковій нотатці, написаній наприкінці десятилітнього заслання: «Милосердний Бог — моя нетлінна надія».

А що означає «Людинолюбець»? Та хоча би те, що наша рідна Україна — то справжній земний рай. «О мої милі, непорочні земляки мої!.. — вигукує оповідач повісті «Прогулянка…» — Земля ваша як рай, як сад, насаджений рукою Бога-людинолюбця». І коли я це кажу, то ні на мить не забуваю слів В’ячеслава Липинського: «…Україна це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей»… Зрештою, це означає також те, що Бог — Живий, а всі людські мудрування щодо Його єства насправді важать не так і багато. «Теологія без живого Бога, — сказав якось Шевченко одному набридливому співрозмовникові, — не в силі створити навіть ось оцього липового листочка». Поет зірвав із гілки зелений запашний листочок і показав йому. Ні, то був не липовий листочок. То був Бог у всій своїй величі.

---

Урок 41

---

«ОСЬ ТИ, І ЖИЙ!» Вступ до філософії українського фемінізму

Хто ж не знає, що українка вільнолюбива! Недаремно Леопольд фон Захер-Мазох, якого ще за часів моєї молодості інколи називали виразником «української душі» (згадаймо хоча би Жиля Дельоза), побачив в українській жінці втілення ідеалів свободи, гендерної рівності й демократії. Мовляв, українка не хоче ні панувати над чоловіком, ані підкорятися йому. Вона хоче бути вільною та рівною з ним. «При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька вдача, що не визнає жодного пана і жодного слуги. Між Доном і Карпатами живуть вроджені демократи…»

Ясна річ, це особливо характерно для наших феміністок. І, якби мене спитали: «Що таке філософія українського фемінізму першої його хвилі?» — я би, мабуть, спробував знайти відповідь на це питання в Ольги Кобилянської.

Отже, 14 жовтня 1894 року. Чернівці. Збори «Товариства руських жінок на Буковині». Виступає Ольга Кобилянська. Вона говорить про те, що таке ідея жіночої емансипації.

«Позаяк велике число людей, як мужчин, так женщин, — каже письменниця, — утримує, що ідея жіночого руху, або ідея емансипації жінки, полягає в тім, щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка раз висловилась, «ходити в фраках», — то хочу довести, що, противно, ідея «емансипації жінок», або ідея «жіночого руху», є власне тою ідеєю, яка доказує, що сучасне положення жінки середньої верстви, а головно жінки незамужньої, є сумне, є гідне звернення уваги всіх мислячих умів, гуманних сердець обох полів, і бажає щиро поліпшення жіночої долі».

А далі Кобилянська проголошує думку про всеосяжну самодостатність жінок, тобто про їхнє право не бути, як каже героїня оповідання «Valse melancolique», «жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками». «…Женщина, — підкреслює письменниця, — побіч своєї, природою назначеної задачі стати жінкою і матір’ю, посідає і надане тою само природою право — бути і собі самій цілею, іменно в тім змислі, як буває собі цілею мужчина, а то учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном, доки не рішиться взяти на себе обов’язків — статись мужем і вітцем… Задля того свого сутя, себто існування (Dasein), домагається вона необмеженого права, як його, напримір, і мужчина, яко людина, уживає. Вона його домагається на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості!» А насамкінець — іще одна декларація права жінки бути самодостатньою особистістю, бо це право надане їй природою: «О, не кажіть, що чоловік о ню дбає, має о ню дбати! Не обманюйте себе самих і не ганьбіть природи, начеб вона систематично приводила неповнолітніх неудачників на світ і вкладала труди о них лише виключно в руки мужчин! Вона казала до жінки, як казала і до чоловіка, і до пташки, і до рослини: «Ось ти, і жий!»