Розділ «Святослав Караванський ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ, або ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ»

ВОРОН ВОРОНУ ОКА НЕ ВИКЛЮЄ чи КРУК КРУКОВІ ОКА НЕ ВИДЕРЕ?

Поява псевдоукраїнського койне – це не витвір лише XX століття. До появи цього мовного гібриду доклали рук і шановні українські класики. Дістаючи освіту в російських нижчих та вищих школах, наші попередники не могли цілком уникнути впливу освіти й оточення. І цей факт знайшов відбиття у їхніх творах. Пише український класик: “Пан і старшина – як брати рідні! Ворон воронові ока не виклює!” (П. Мирний). А це ж не український вираз. В українських фольклорних матеріялах зафіксовано подібний, але свій варіянт: Крук крукові ока не видере. Сучасникам, що хочуть закласти підвалини некалькованої української мови, хоч і пізно, але варто повертатися до своїх незапозичених форм.

СТЯВШИ ГОЛОВУ, ЗА ВОЛОССЯМ НЕ ПЛАЧУТЬ чи ЗРУБАНІЙ ГОЛОВІ БАЙДУЖЕ ЗА ЧУБОМ?

Лексикографи XX століття І. Вирган і М. Пилинська перекладають російську приказку Снявши голову, по волосам не плачут як наведено у першій частині заголовку до абзацу. Поминувши те, що згідно з нашою мовною стихією треба сказати за волосом не плачуть (як у виразі дожити до сивого волосу), зауважу, що цитований переклад – калька. А справжній український відповідник до наведеного російського первовзору пропонує письменник В. Веретенников у романі “Запороги»: Зрубаній голові байдуже за чубом. Відчуваєте різницю?

ЩО БУЛО – ТЕ СПЛИВЛО чи БУЛО, ТА ЗАГУЛО або ЩО БУЛО – ТО ЗАГУЛО?

Повзуча денаціоналізація української мовної стихії завдає нам найбільшої шкоди у лексикографічних довідниках. Потрапивши до словника калькований вираз стає вже нібито своїм, а проте він таким не є. Беру довідник “Прислів’я та приказки шістьма мовами”. Видання, безперечно, варте найвищих похвал. Актуальна і потрібна праця. Але й тут не обійшлося без окремих досадних ляпсусів. Автор, як безперечно українську, фіксує ідіому Що було – те спливло. А це ж калька російського Что было – то сплыло. У нас має поширення інша форма: Було та загуло. Словесні форми не є раз на завжди даними. Їх можна змінювати, удосконалювати. Коли є така потреба, то виходити треба із своїх питомих форм. Такою удосконаленою формою буде вираз Що було – то загуло.

Два слова про частку ТО. Коли у тексті звороту вжито займенника ЩО, то в дальшому тексті ми вживаємо тоді частку ТО, а не ТЕ: Що правда, то правда; що буде, то буде. Отже, Що було – то загуло.

КУРЧАТ РАХУЮТЬ ВОСЕНИ чи НЕ КАЖИ “ГОП” ПОКИ НЕ ПЕРЕСКОЧИВ?

Хто тільки сьогодні в Україні не рахує курчат? І письменники, і журналісти, і літературознавці, і модерністи, і традиціоналісти, не кажучи вже про міністрів та депутатів Верховної Ради. Усі рахують курчат, і то не лише восени, а під усяку пору року. Що ж, ідіома образна, заперечити годі. Але коли йдеться про переклад на українську мову, скажімо з еспанської чи китайської, то тут треба вжити таки нашу ідіому. На жаль, наші лексикографи досі не збагнули, що відповідником до російського афоризму Курчат рахують восени, наша мова має не менш поширений і не менш образний афоризм Не кажи “гоп”, поки не перескочиш, і саме його треба вживати, якщо не у Верховній Раді, де курчата звили собі гніздо на довгі роки, то бодай у перекладах з інших мов на українську.

* * *

Я не думаю, що на порушену (або заторкнуту, як дехто полюбляє висловлюватись) тему треба аж так багато розводитись. Думка тут така: будьмо тими, ким ми є, і не пнімось у новоспечених громадян землі (наразі їх ще нема – кожен хазяйнує на своїй грядці). Хай про нас не складеться думка, висловлена ще в одній народній мудрості: “свого одбіг – чужого не доскочив”.

29. УБРАВСЯ ГРИБОМ – ЛІЗЬ В БОРЩ!

У редакторській праці дуже помічними є словники: тлумачні, правописні, а також перекладні – двомовні. В Україні в наслідок історичних обставин необхідними у редакторстві є російсько-українські словники (РУСи). По-перше тому, що навіть досвідчені автори під дією двомовности часом можуть ужити неукраїнське слово, яке найвірогідніше буде словом російським, часом польським і рідко ще якимсь. У таких випадках потрібні словники, бо Редактор – людина, і може помилитися, а словник не допустить цього. Наприклад, пише письменник: “Послала йому повітряний поцілунок і з тим пішла”. А словник каже, бо так писала ще Л. Українка, що тут краще вжити поцілунок рукою: “Послала йому поцілунок рукою і з тим пішла”. На жаль однак, РУСи, залишені нам з часів УССР і майже без змін перевидавані сьогодні, відстають від сучасних вимог. Це відставання спричинив намір окупантів злити всі мови Союзу в одну “соловецьку” мову, а також тим, що до укладання словників бралися люди, що були заразом і письменниками і вченими інших напрямків (А. Кримський – арабіст, С. Єфремов – літературознавець), і праця над словниками була для них не першим ділом. А для того, щоб словник був на висоті, треба словникарям нічим не займатися крім словникування.

Отже, Редактор з великої літери має ще одну повинність: заповнювати білі плями наявних словників. Важка повинність, але як кажуть у діяспорі – невідклична.

ДОТОШНИЙ чи ДОСКІПЛИВИЙ?

Слово дотошний – пряме запозичення з мови сусідів. До нього вдаються ті, що пишуть українською мовою, бо їх, очевидно, не задовольняє переклад цього слова у РУСах: тямущий, дійшлий, досвідчений, допитливий, точний, акуратний, пунктуальний, скрупульозний. Жодне з наведених перекладів не віддає змісту, закладеного у слово дотошный. Слів же, які точно передають зміст дотошного, словники не наводять. А такі слова наша мова має. Це доскіпливий і занудний. Слово занудний і Грінченко і словники УССР нехтують, хоч це живе наше слово. Його фіксує Ф. Піскунов у “Словнику живоі, народнеі, письменноі і актовоі мови руських югівщань Россійскоі и Австрійско-Венгерскоі цесаріі” (видання друге, Київ, 1882). Слово ж доскіпливий СУМ пояснює так: “який любить наполегливо, завзято вивідувати що-небудь”. А от як пояснює слово дотошный СРЯ (Словарь русского языка. Москва: Русский язык, 1981): “Настойчиво, придирчиво, пытливо вникающий в каждую мелочь”. Чи ж не те саме?

ПОЖУХЛИЙ чи ВИБЛЯКЛИЙ?

Подібне сталося і з поширенням сусідського слова пожухлий в україномовних творах. Рекомендації словників не задовольняють авторів. Словники рекомендують як український відповідник до пожухлого слова померхлий, потемнілий, полинялий. Але сказати померхла (потемніла, полиняла) трава жоден хоч трохи підкутий письменник не скаже. Тому й уживають у творах пару пожухла трава (пожухле листя). Словники ж передруковують один одного, почавши від РУСу А. Кримського, де пожухнуть і жухнуть пояснено не повністю. А ми маємо чудові відповідники і до жухнуть і до пожухлий. Пише Яків Щоголів: “Паростки… блякнули і жовкли”. “Блякнути – каже СУМ – втрачати свіжість, в’янути, прив’ядати”. А СРЯ пояснює жухнуть (про траву, листя) так: “Утрачивать свежесть, сохнуть”. Отже, жухнуть (про траву) – це блякнути, а пожухнуть – виблякти, поблякнути. Звідси пожухлий – це вибляклий.

ШВИДКОПСУВНИЙ чи СКОРОГНИЛИЙ?

Деякі рекомендації словників інакше як карикатурними не назвеш. Російське слово скоропортящийся усі словники, видані під маркою АН УССР, а тепер НАН України, перекладають як швидкопсувний. Навряд чи треба переконувати читачів, що це штучне слово, у живому спілкуванні просто карикатурне своїм епігонством – рабським повторенням первотвору. А наша ж мова знає вдалі рішення для таких закрутистих форм. Замість скороспіючий ми кажемо скороспілий, і цю форму повторює російське слово скороспелый. А ще ми кажемо низькорослий (низькоросла рослинність), що можна розуміти як низькоростучий. То чому не вжити цю модель і до слова швидкопсувний? Чи ж форма скорогнилий буде незрозуміла й викликатиме заперечення?

НАСМІЛЮСЬ ДОПОВІСТИ чи ЗГОЛОШУЮ З ЛАСКИ ВАШОЇ?

Хто з нас не читав “Пригод бравого солдата Швейка” Гашека? Навряд чи знайдеться такий нечитайло. У цім творі автор вживає багато різних гумористичних засобів, і серед них часте повторюване Швейком звертання до офіцерів “Насмілюсь доповісти…”. Саме це звертання уже несе в собі гумористичний заряд, який потім підсилює самий рапорт. Твір Гашека у нас – це переклад з чеської мови, але фразу “Насмілюсь доповісти…” перекладено не з чеської мови, а з російського перекладу “Пригод”. Перекладачі пішли за словниками. Чесько-українських не було, тож брали чесько-російські, а тоді російсько-українські. І з того перекладацтва виходило, що Швейк по-нашому говорив скалькованою з російщини мовою. А якраз тут, бо це гумор, треба відійти від кальки і шукати інших засобів передачі змісту. Форма може бути іншою, а зміст той самий. У чеській мові доповідати має форму hlásiti – дуже близьку до нашого зголошувати. Тому, формою, яка зберігала б зміст і кольорит чеського виразу, буде форма “Зголошую з ласки Вашої…” Слова з ласки Вашої “опосередковано” (як кажуть учені мужі замість непрямо) відповідають дієслову насмілюсь. Читаємо у Грінченка: “Робив те, що з ласки Вашої звеліли”. А слово ж насмілюсь несе в собі подібний підтекст – далі підкреслено: “насмілюсь, сподіваючись на Вашу ласкаву згоду (або Вашу ласку)”. Ці міркування навернули мене на думку запропонувати такий чесько-український гібрид для перекладу крилатого виразу, обіграного Гашеком: “Зголошую з ласки Вашої…”.

* * *

Тема цікава, і є ще пари визивно чи зачіпкувато, підмога чи підпертя, які варто було б оглянути зусебіч, але для обдумування, схвалення чи заперечення наведених прикладів цілком досить. Тож, добраніч!

30. ЛЮДЕЙ СЛУХАЙ, А СВІЙ РОЗУМ МАЙ

Щоб не стати жертвою мовних криворекомендацій, Редактор має критично підходити до порад титулованих і нетитулованих мовознавців. Річ у тім, що пишуться мовні поради під впливом політичних поглядів та особистих уподобань окремих осіб. Тому редактор має бути аж так озброєний знанням мови, щоб відчути, де порада слушна, а де її викликано іншими причинами, в тому числі й слабкими знаннями самих порадників. Редактор мусить мати власний мовознавчий світогляд і під кутом свого світогляду сприймати всі поради. Так, у поважному виданні оглядач мови закидає рецензентам вживання форми феномену (род. відмінок слова феномен). Оглядач взорується на “соловецьку” норму, коли слово феномен в усіх значеннях мало закінчення – а в родовому відмінку. Але ж, це слово має два значення: 1. проява (людина) і 2. явище (абстракція). Вжите в абстрактному значенні слово феномен у родовому відмінку має закінчення – у: феномену (так само як і слова плуг, смолоскип, поріг і десятки інших, коли їх вжито в абстракт-них значеннях чи як назву організації). У рецензіях слово феномен здебільшого вживано в абстрактному значенні. Отже, оглядач замість корисної поради, збиває редакторів з пантелику, але аж ніяк не Редактора, що має свій мовознавий світогляд. Додам, що “Правописний словник” НАНУ 1999 року фіксує два значення у слові феномен, із закінченнями – а та – у в родовому відмінку.

З цього прикладу видно, що не варто слухатися порадників, не перепустивши їхніх порад через призму власного світогляду. Саме такого перепуску і потребують мовні поради сучасних або минулих знавців, чиї поради, висловлені кілька десятиліть тому, “працюють” і нині серед людей, вихованих за тих часів. Тому молодому поколінню буде цікаво ознайомитись із практикою рекомендацій минулого, щоб на цих хибних рекомендаціях краще розуміти й рекомендації сьогоднішні.

ПІДОЗРІВАЮЧИЙ чи ПІДОЗРІЛИВИЙ?

Про те, що на високі титули порадників не можна покладатися, свідчать критичні напади двох високотитулованих осіб у тих же 70-х роках XX століття на мову тогочасних перекладачів. У розлогій статті ці блюстителі “соловецьких” мовних норм демонструють своє, скажу так, недостатнє знання української мови. “Протаранивши” цілий жмут української лексики і забракувавши десятки слів, вони нарешті вчепилися і до слів підозрілий та підозріливий, маючи їх за синоніми. Мовознавці з досить високими титулами мали б розуміти, що ці два слова не є синоніми, а цілком окремі слова. І не хто, а 11-томний СУМ, виданий через два роки після появи згаданої статті, пояснює цю різницю: підозріливий – це той, що підозрює або підозріваючий, а підозрілий – це той, що викликає підозру, тобто аж ніяк не підозріваючий. Не розуміючи до кінця цієї різниці, високі науковці висловлюють думку, що слово підозріливий непотрібне слово у нашій лексиці. Але такий стиліст, як М. Стельмах, розумів цю різницю і слово підозріливий вживав як синонім слова підозріваючий: “…висвічували одне одного підозріливим оком”. Тут підозріливий відповідає слову підозріваючий. Виступаючи проти слова підозріливий згадані “знавці” на ділі пропагували збіднення виразових засобів нашої мови і штовхали письменників вживати далеко слабшу із стилістичного та ритмомелодичного погляду форму підозріваючий.

НА ЗРАЗОК чи НА ВЗІР?

Ще зовсім недавно – у 70-их роках XX століття – у пресі з’являлися статті, яких інакше як мовожерними годі назвати. В одній такій мовожерній статті автор, розглядаючи творчість 60-х років, висловлюється проти низки питомих українських слів, в тому числі і проти звороту на взір. Навівши уривок тексту: "… маленьке обійстя, щось на взір заїзду”, цей ерудит дивується: звідки взято вираз на взір? Якби “законодавець мод” літератури читав класиків, то може б не кидався із словесними кулаками на українську лексику, вживану ще Л.Українкою: “…наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору”. Має ця пара ще й значення на вигляд:

“Не коштовний на взір,