Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Ні, заручин не було. Ми вчились разом, дружили. Збирались одружитися… Але тоді ми були ще зовсім дітьми, а потім окупація, і про це довелося надовго забути.

— Війна… У мене теж була дівчина. Катею звали. Катериною.

— Катаріна. Гарне ім'я. А чому була?

— Може, і є. Хіба тепер можна в чомусь бути певним?

Праворуч по курсу раптом проглянула далека бліда смужка. Вона на одну мить позначила горизонт і зникла. Коли з'явилась знову, Касян зрозумів: це пробивається крізь непроглядну темряву полярної ночі ще кволий, тільки-тільки народжений день.

— Здається, світає, — сказав він Ролфу.

— Скоро зміниться вітер, і тоді море заспокоїться… Що це там попереду?

— Схоже на покришений лід.

— Лід так далеко не заходить. Не забувай, тут Гольфстрім.

— Тоді що ж це таке?

— Ти зменш оберти. Треба як слід роздивитися. — Ролф дістав в футляра шістнадцятикратний бінокль, подарунок боцмана. Нахилившись через плече Касяна до вітрового скла, вдивлявся в сіру пляму на поверхні моря, що наближалася прямо по курсу. — Не розумію… Здається, косатки захопили стадо моржів. Поверни трохи праворуч, вони мчать прямо на нас. — Касян повернув кермо. «Крістіна» слухняно підставила борт хвилі і почала обходити моржів і косаток, Коли човен злітав на гребінь хвилі, їх уже можна було бачити неозброєним оком. Моржі летіли на швидкості, яку лиш могли дозволити їхні могутні тіла, що, мов чорні шаблі, злітали над водою і врізалися в неї, розкидаючи навколо білі піняві бризки. Їх було багато і неслися вони такою щільною масою, що вода навколо них, здавалося, кипіла. Косатки атакували за всіма правилами військового мистецтва. Наблизившись до моржів, ці кровожерні тварюки розтікалися віялом і, поступово випереджаючи стадо, шикувалися кордонами обабіч нього. Наче досвідчені гончаки, не динній моржам розбігтися, вони весь час стискали кордони, поки не зімкнули кільце, Тоді, як по команді, розвернулись до стида і кинулись на свої жертви. Море закипіло ще бурхливіше, проїм тепер уже чорнішою, кривиною піною, Місце, де відбувалась ця нерівна битва, перетворилось на озеро крові посеред мори.

Небагатьом моржам пощастило втекти. Зажерливі косатки легко доганяли їх і різали, неначе ножами.

— Добре, що Інгрід нічого цього не бачила, — сказав Ролф.

Касян промовчав, наддав газу, і човен ліг на попередній курс.

Кругом уже трохи посвітліло. Сонце все ще ховалося десь за горизонтом, але, певне, вже не так глибоко, як раніше. Його промені блукали тепер над морем ще млявим, розмитим світлом, проте і з його допомогою вже можна було бачити значно далі. В небі позначились високі перисті хмари, під. ними проносились низькі, розірвані вітром хмарини.

Цього короткого полярного дня сонце над морем так і не з'явилося. За островом Ведмежим, що довго маячив з правого борту, ніби перекинута догори дном шлюпка, сутінки загусли, а через деякий час на море знову спустилась ніч. Чи то звикли очі, а може, ще з якоїсь причини, але зараз ніч уже не здавалась такою непроглядною і не лякала так, як раніше.

Ролф пішов на корму, зачепив на кінець щогли антену і, не розв'язуючи паруса, підняв блоком щоглу догори. Потім, вмостившись біля дверей рубки, розчехлив рацію, підключив батареї і довго шукав в ефірі хвилю радіостанції розвідвідділу дивізії. Та, мабуть, невчасно вийшов на зв'язок а чи там, за Карриквайвішем, вже більше не чекали повідомлень від групи Боярова, а тільки хвиля мовчала. Пізніше, біля рації Ролфа змінив Касян, проте і його уперті спроби пробитися крізь товщу ефіру не мали успіху. Наганяючи смуток, рвучи на шматки душу, десь співали «Катюшу» і «Васю-Василька», бренчали гітари і схлипував джаз, роїлися позивні сотень тисяч інших радіостанцій, але не було в навушниках тієї, котру так шукав, так хотів почути Касян.

Вже кілька раз встигли змінити один одного біля штурвала і рації Касян і Ролф, встигла виспатись Інгрід, залишились позаду більше як п'ятсот миль дороги, а сонце так і не бажало хоча б на мить визирнути з-за пругу. Воно визирнуло лише біля берегів Шпіцбергена. Човен обходив льодовий масив, що насувався з північного сходу. Для цього довелось відхилитись од курсу і пройти миль сорок на схід. Ролф, що стояв на вахті, вже почав було хвилюватися, як би це льодове поле не відрізало «Крістіну» від берега, котрий за його уявленням мав бути десь північніше, але в цей час на горизонті знову просвітліла ніжна, блакитно-зелена стрічка і на її тлі чітко позначилася лінія горизонту.

— Земля! — прошепотів Ролф Улл, переживаючи почуття, дуже схожі до тих, які пережив матрос, що сидів у бочці на високій щоглі Колумбової каравели. — Земля!.. Земля!..

Крик розбудив супутників. Вони навалились на плечі Ролфа, нахилились до вітрового скла і завмерли. На їх лицях блукав відблиск перших сонячних променів і того невимовного блаженства, котре знають лише ті, хто, рятуючись з затонулого корабля, раптом бачить берег.