Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Ну, коли про це не можна говорити, то вибачте мене, старого.

— А чому не можна? — заперечила гостя. — Ви ж мене згадали. По очах бачу, що згадали. Стільки разів заходили до нас випити чарочку…

— То я не помилився. Ви дочка Акселя Крістіансена?

— Так.

— А правду кажуть, що ваш таточко дременув у Штати?

— Правду, — після довгої паузи тихо відповіла Інгрід.

— Чому ж ви не поїхали з ним? Чи в Балстаді теж весело? Там стільки галантних німецьких офіцерів.

— Тату! — зупинила його Гіта. — Ти не повинен так говорити. Фрекен Іигрід була в Балстаді, виконуючи завдання Мілорга. Ми всі схиляємось перед її мужністю!

— Зрозумів, — похитав головою Лундхолст. — А цей молодий чоловік, певне, син фру Улл. Не скажу лиш який — старший чи… Ви так схожі із своїм братом.

— Молодший, — чомусь зчервонівся Ролф.

— Виходить, пам'ять у мене ще є, — розливаючи віскі, вів далі боцман. — Я пам'ятаю Едварда Улла. Я знав його… Він був справжнім моряком, рибалкою, товаришем. Ти можеш пишатися своїм батьком, синку. Його знали і поважали на всім узбережжі, від Нордкіна до миса Ліннеснес. Чого, на жаль, не можу сказати про Крістіансена. Ви вже вибачте, гнилуватий був чоловічок.

— Діти за батьків не відповідають, — кинув Касян. Він бачив, як болять Інгрід сказані боцманом слова, і йому захотілося захистити її. — Це ж не вона втекла, а той… А вона воює!

— Ви росіянин…

— Так, я — росіянин, — встав з-за столу Касян.

— Сядь, синку, — боцман підняв чарку. — Давайте вип'ємо. Гіто, запрошуй гостей… Коли вона мені сказала, що прийдуть підпільники, я подумав: це бог знає хто — підпільники! А зараз бачу… Скажу відверто, у мене болить за вас серце. За вашу удачу, діти мої! Я старий і, мабуть, уже чогось не розумію, не можу зрозуміти, але попри все інше, хай буде вільною наша Норвегія! На віки вічні! Амінь!

Випили. Доторкнулась до чарки і Гіта, проте не випила. І без того голова у неї йшла обертом. Батько! Її камінний Лундхолст, що визнавав лиш короля, Фрітьофа Нансена і Рауля Амундсена, коли прийшли німці — виставляв напоказ свою приналежність до знаменитого в Бергені ще з чотирнадцятого століття ганзейського купецького роду, приймав зараз її друзів по боротьбі, пив за їх удачу і називав дітьми, своїми дітьми.

Гіта підійшла до батька і поцілувала його. В тому поцілункові були і вдячність, і ніжність, і разом з тим делікатне прохання залишити її наодинці з друзями. Залишалось не більше години, а їй треба було ще так багато сказати цим трьом, що одважились на таку нелегку подорож. Старий зрозумів. Поставив на стіл чарку, обняв дочку і, підводячись з-за столу, сказав:

— Піду перевірю «Крістіну». Старій посудині випала нелегка муть.

Він вийшов, важко переставляючи набряклі йоги.

— Їжте, вам потрібні сили, — посуваючись до Інгрід, сказала Гіта.