Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Тож сходиться… Туди летіти не більше трьох годин.

— Зупини, — сказав Рунге шоферу. — Чи не хочеться вам трохи розім'ятися, любий обер-лейтенанте?

Машина зупинилась на обочині. Тут лежав неглибокий пухнастий сніжок, проте вірний звичці не залишати слідів, полковник звернув на прометений вітром, утоптаний шинами асфальт. Шлезінгер рушив за ним. Йшли мовчки.

— Ось що, Отто, — сказав Рунге, піднімаючи хутряний комір шинелі. — Ти, звичайно, зваляв дурня. Великого дурня, і коли б я не знав тебе з пелюшок, не панькався б з тобою.

Ця передмова вже давала надію і тому Шлезінгер мовчки чекав, куди поверне його патрон.

— Сьогодні на Шпіцберген відпливає підводний човен «У-206». Корветтен-капітан Мюллер отримав наказ зняти у Свеа гарнізон і демонтувати радіостанцію… Ти зрозумів, до чого я це кажу?

— Ні, Курт, поки що не розумію.

— Я даю тобі взвод Крафта. Сьогодні з Мюллером ви відпливете на Шпіцберген. Ти знайдеш там того падлюку Енке! Притягнеш його сюди живого чи мертвого! Повернеш мені все, з чим він так поспішав до Англії. Тільки це дасть мені можливість вберегти себе, та й тебе, від розслідування. Сподіваюсь, тобі ясно, що будь-яке слідство, хай навіть спрямоване на звинувачення такого телепня, як ти, неодмінно стане відомим у Берліні, а там у мене не лише друзі!

— А доктор Гергардт?

— Ти поверни мені те, що забрав з собою Енке, решта — мій клопіт. І запам'ятай: це наш єдиний шанс. Єдиний, Отто! Якщо повернешся з уловом, матимеш гауптмана і рицарський хрест. А ні…

Розділ четвертий

«КРІСТІНА»

Будинок боцмана Лундхолста стояв у Хаммерферсті на березі, біля самої води. Від ганку за кромку прибою прокладено дерев'яні містки. Ближче до берега вони перескакували з каменя на камінь, а далі гойдались на поплавках із зв'язаних тросами металевих бочок. У цього плавучого причала, прикріпленого до сваї, похитувався на хвилі міцний рибальський човен. З обох боків носа і на кормі було виведено червоною фарбою: «КРІСТІНА». В путину Лундхолст ще виходив на нім у море ловити тріску. На човні був сильний мотор, невелика рубка, що захищала від шквального вітру і крутої хвилі, і підйомна щогла. При потребі на човні можна було ставити парус. Власне, «Крістіна» нічим не відрізнялась від інших рибальських човнів. Це лиш в таверні за кухлем еля старий боцман приписував їй надзвичайні якості. Роки брали своє, а він усе ніяк не хотів розлучатися з мрією про морську службу. Писав листи з пропозицією своїх послуг пароплавству і приватним фірмам, просив рекомендацій у капітанів, з якими раніше плавав. Ніхто, звичайно, і це думав брати старого на службу і, щоб довести, як вони всі помиляються в ньому, Лундхолст почав виношувати мрію про кругосвітну подорож на одномістній яхті. Яхти в нього не було, грошей для її купівлі теж, проте це не заважало йому при зустрічі з друзями розповідати про маршрути майбутнього плавання.

В цих розповідях «Крістіні» (так колись боцман назвав човна на честь коханої дружини) відводилась особлива роль, це була перша сходинка до здійснення мрії. От і зараз, сидячи за столом з молодими людьми, яких привела в дім його дочка Гіта, Лундхолст хвалився безвідмовністю і силою мотора «Крістіни», ще до окупації купленого ним в Англії, вихваляв хаммерферстських майстрів, які зуміли на диво точно повторити лінії корпуса, притаманні човнам давніх вікінгів.

Боцман Лундхолст уже знав, що через годину-другу йому доведеться розлучитися а своєю «Крістіною», проте виду не подавав. Правду сказати, більше ніж човна йому було шкода цих трьох, що зібралися, не дивлячись на полярну ніч, пливти до берегів Свалбарда. Для такого діла потрібен досвід, однієї молодості мало. Якби час скинув з його плечей років двадцять, сам повів би «Крістіну», і тоді вони поза всяким сумнівом досягли б берегів архіпелагу. З трьох лише один плавав, та й то радистом. Другий, так з виду міцний, та навряд чи він моряк, і довідатись, розпитати не можна — дочка просила не ставити її гостям зайвих запитань. Третя — взагалі баришня. Куди їй у море? Та, певне, вони знають, на що ідуть, і попереджати їх про небезпеку зайве.

За столом розмова все не складалася. Паузи були все довші. Та ось Гіта подала вечерю. Від пахощів солодкої, засмаженої у вершках макрелі, кисло-солоного оселедця і розігрітого баранячого сиру в гостей заблищали очі. Певне, вони встигли добре зголодніти, поки старий розповідав їм про свої морські пригоди. Щоб хоч якось винагородити їхнє довготерпіння, Лундхолст дістав з буфета пляшку віскі з портретом короля Георга Четвертого.

— Це на дорогу не завадить? — спитав у чоловіків.

— Думаю, ні, — відповіла на них рудокоса, чимось дуже знайома старому, дівчина. Він усе придивляйся до неї і ніяк не міг згадати, звідки знає її.

— Гіто, принеси чарки, у мене сьогодні, здається, є з ким випити, — боцман привітно посміхнувся дівчині. — Мені чомусь видається знайомим ваше обличчя. Ми десь з вами зустрічались?

— Батьку, я ж просила, — дочка подарувала старому докірливий погляд.