Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— А я думаю, чого це в нашій їдальні компот солоний, а він, виявляється, з морською водичкою…

— А уявляєте, братці, скільки в ній риби лишиться, коли вода стече!

— Митричу, запрошуй на юшку!

Але Митричу було не до жартів. Він бачив і розумів те, чого зараз не бачили і не розуміли ці хохмачі-самоуки. Поки ходив дзвонити, «гармонь» одірвалась від грунту і повільно почала спливати. Сталося те, чого більше за все боявся. Баржа показала над водою порослий водоростями кіль, а вітер уже діставав до цього берега.

— Володю, синку, — сказав Митрич з такою ніжністю в голосі, що у Михеєва пропала охота до жартів. — Сигналь на бремсберг, хай потихеньку… Спливай наша бідолашний. Встигнути б її до берега підтягнути. Бачиш, яка біда насувається. Ой, не повезло нам, не повезло… Та тягни ти, тягни! Майнай, тобі кажуть!

Вибіг на край пірса і завмер там у такій напруженій позі, що, здавалось, махни він руками — полетить до чайок, що кружляли в тривожному танці над кілем «гармоні».

Володька просигналив на бремсберг. Трос заворушився, піднявся над шпалами вузькоколійки і повис у повітрі, неначе струна над грифом гігантського контрабаса. Його зусилля передалось на блоки, вони зарипіли і натягли канат, закріплений на баржі. Він вирвався з води, напружився. «Гармонь» охнула і поволі рушила до боре-га, розсуваючи кілем хвилю. Митрич бігав краєм пірса, щось кричав, щось наказував, однак його ніхто не чув. Не чув його і диригент Володька Михеєв. По-перше, тому, що був далеко, по-друге, ці накази і розпорядження вже нічого не могли змінити. Система прийшла у рух і на якийсь час вийшла з-під контролю. У точному, продуманому плані підняття баржі саме ця ланка залишилась недоведеною до кінця: зв'язок з мотористом бремсберга, що сидів зараз на верхній терасі, здійснювався сигналами «стоп» і «віра», інших не було, про них не подумали. А тим часом «гармошка» почала орати надбудовою палуби грунт, чого, звичайно, там, на пульті, моторист ніяк не міг бачити.

— Стій! Стій, твою мать! Та зупинись же, варваре!.. — кричав Митрич, але, як і раніше, його ніхто не чув.

Лебідки працювали з неймовірною напругою. Троє натягнувся до дзвону і раптом луснув з таким несподіваним звуком, ніби то був не стальний канат товщиною в два пальці, а гнила дратва. У Митрича підкосились ноги, перед очима все пливло. Щоб не впасти у воду, одступив од швартової стінки і присів на моток пенькового каната. Сидів, схопивши голову в руки, шепотів якісь незрозумілі, схожі на заклинання слова і стежив ва своєю бідолашною «гармошкою», що знову поволі спускалася під воду. Ще мить, ще — і над її кілем зімкнулись хвилі.

Ударив сильний і злий вітер. За хвилину на пірсі не лишилось нікого, крім Митрича і Володьки Михеєва. Застогнали у блоках канати, загули на стовпах дроти. З голови у Митрича зірвало шапку і покотило пірсом у бік складів. Він не доганяв її. Підійшов до компресора і, згадуючи недобрим словом моториста, що кинув машину, зупинив двигун.

Усе кругом в одну мить стало білим: земля, вантажі, будівлі, стовпи, небо. Світ провалився у білу пітьму, в якій уже не можна було нічого побачити на відстані витягнутої руки. Вітер вив, свистів, скреготав, скаженів. Що відбувалось зараз з баржею, Митрич не бачив, проте відчував, що серед цієї пекельної какофонії звуків є і її вболений голос. Старий моряк не міг вибачити собі промаху. Адже все ж було таким очевидним: і хмари, і білі мартини-губернатори, передвісники шквального вітру. Щось ніби засліпило, одняло розум. Певне, всьому виною бажання якомога швидше закінчити всі свої справи тут, на острові, і податись додому. Притупились навіть роками відпрацьовані інстинкти, навички. Все притупилось…

«Добре, коли це тільки шквал і хвиля в затоці не розгуляється. А заштормить — розіб'є нещасну на тріски, і тоді не бачити тобі Одеси, як своїх вух…»

Вони з Михеєвим притулились за компресором. До портової диспетчерської рукою подати, кроків п'ятдесят, але йти туди Митричу не хотілося. Накрив голову бушлатом, прихилився до кожуха компресора і так стояв, обліплений снігом з ніг до голови. Михеєв нагнувся до нього і крикнув у саме вухо:

— Ти чого? Давай у диспетчерську!

Митрич не відповів, не зрушив з місця, наче закам'янів.

— Не дрейф, якщо хто рота роззявить, я йому швидко… Ходімо!

Митрич не реагував. Володьки бачив, як його порізаною зморшками щокою котилися краплі, а може, сльози, зрозуміти було важко. Так вони стояли довго. Вже коли вітер помітно послабшав, баржовий повернувся до Михеєва і сказав:

— Ти тут не винуватий, синку. Я все це затіяв, мені й відповідати. Мені так усю дорогу везе. Правильно мене Петро називає — капітан затонулого корабля і є.

— Ото ще, ходім, — Вовчик обняв Митрича за плечі і раптом відчув, що вони здригаються.

Вертоліт тріщав над засніженим плато. Ліворуч, оточений гостроверхими скелистими горами, виблискував глетчер Нансена. За ним стояли далекі масиви гірських хребтів Землі Торреля. Праворуч за Пташиною горою, за вільними від льоду водами Айс-фьорда, на низовій тундрі одкрилось широке поле багатого вугіллям Богеманфлуа. А попереду, десь між Двогорбим Верблюдом Землі Принца Карла і білосніжною Венерою, ховалися в каньйоні Грен-Гарбур і Баренцбург.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» автора Сичевський Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи