Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

Запала мовчанка. Пауза затягувалась, і перервати її можна було, лише змінивши тему розмови. Допоміг радист. Він визирнув із свого відсіка, зняв навушники і сказав:

— А я думав, ви пішли. Метеостанція Баренцбурга сповіщає — буран не затяжний, через годину-другу, як захоче, вщухне.

Побачивши Людмилу, привітав її жестом і посмішкою.

— А Миколу Самохіна розшукали? — спитав Добриня.

— У лікарні, біля Дуні сидить. Попередили, що як вітер спаде, йому треба летіти сюди, за вами, — радист ще раз поглянув на Людмилу і, посміхаючись, додав: — Зараз я вам хорошу музику піймаю. Не сумуйте.

Через хвилину з прочинених дверей радіовідсіку неголосно, проникливо полилась музика. Поступово вона захопила всіх, відсунула турботи, заспокоїла. Підстьобнула повільний біг часу, підкорила його своєму ритмові. Тепер у цій маленькій кімнатці, яку гострослови ГРП прозивали «салун», музика володарювала безроздільно. Десь на континенті симфоджаз виконував Чайковського. За вікном у вихорі снігу Людмилі бачились сцена театру, лебеді, їх трепетний танок. Одетта і Оділія, казковий принц з луком у руці, що святкував перемогу над злим чаклуном. За цими казковими алегоріями чомусь бачила себе, свої хвилювання і тривоги. Не вміла сприймати музику відсторонено. Неконкретні образи звичайно з'являлись і в її уяві, проте ніколи не хвилювали так, як конкретні, перенесені на себе. Людмила мимоволі запитувала себе: хто її принц? Чи той, що з делікатності вийшов покурити в тамбур, чи, може, цей, що, закинувши голову, здавалось, увесь підданої музиці? Запитувала, а відповіді не знаходила… Звуки музики несли все далі її країну чар, мелодії і образів.

І раптом хропіння, неначе чоботом, розчавило тендітну ефемерну казку. Музика звучала далі, проте Людмила вже не чула її. Вона кинула гнівний погляд на Петра, котрий, затишно вмостившись у кріслі, сопів простудженим носом, зірвалась на рівні й вийшла в тамбур. Чомусь забула в цю мить, що Добриня намотався з англійцями, пробіг майже два десятки кілометрів на лижах, випив чарку. Розморила хлопця втома. Забулося й то, що не для когось іншого, а для неї він старався.

Касян курив біля прочинених дверей свою ескімоську люльку. Біля його ніг сидів рудий з підпалинами пес і віддано зазирав у очі хазяїну. Почувши рипіння дверей, обоє повернули голови.

— Чого це ви тут? — спитала Людмила.

— Куримо… — Касян показав чубуком люльки на Дружка.

Людмила підійшла до дверей, прочинила їх трохи ширше. Вітер, здавалось, тільки того й чекав. Під його тиском дворі з шумом зачинилися і її тамбурі стало зовсім темно. Людмила хотіли повернутись до кімнати, ненароком стала Дружку на лапу і, відсахнувшись, опинилась в обіймах Касяна. Обоє нараз завмерли. Потім Касян послабив обійми, але вона не одхилилася, не одійшла. Він пригорнув її до себе і почав цілувати гаряче, невідомо чому і куди поспішаючи.

— Я тебе дуже люблю… Люблю… — шепотів Касян, цілуючи її очі, шию, поки не знайшов губи. І вона відповіла на його поцілунок.

Несподівано рипнули двері. Людмила злякано відсахнулась від Касяна. На порозі стояв Добриня. Очі в нього були заспані. Чи то він і справді нічого не помітив, а чи тільки зробив вигляд, зрозуміти було важко.

— Дихаєте? — Добриня винувато посміхнувся.

Вагання, підсвідома образа, розгубленість струмували з його очей і пекли сильніше за крик обурення.

Людмила опустила очі, поправила зачіску і пішла в «салун». Чоловіки лишилися в тамбурі. Стояли, уникаючи дивитися один одному в очі.

Затягнувши на кришці танка останню гайку, Митрич просигналив «підйом». Коли витягли на пірс, одгвинтили передній ілюмінатор і свіже повітря обпалило йому лице, зрозумів: більше під воду спуститись не зможе, сили немає, а ще ж треба заводити кінець на корму «гармоні», чіпляти трос, і все це на глибині.

Підійшов Михеєв, глянув на старого, покрутив біля скроні пальцем, категорично сказав:

— Вилазь, авантюристе! Більше під воду не пущу.

— А де Добриня? — спробував посміхнутися Митрич.