Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Йес, сер!.. Домовились!

Віддаючи необхідні розпорядження щодо «Грейс О'Нейл» і її команди, Добриня ижо спокійніше поглянув на Володьку і Митрича.

— Все буде в акураті, — відповів ва чергового Митрич.

— Команда шхуни залишається жити і харчуватись на борту. Прохання відносно поповнення запасів води і їжі, якщо такі будуть, виконувати з усією притаманною радянським морякам…

Голос Добрині міцнів од слова до слова. Петро повеселішав і запросив гостей до висілка, куди з порта вели дерев'яні сходи у вісімсот п'ятдесят сходинок. Піднімаючись ними, прибулі майже не розмовляли. Дув сильний боковий вітер, зривав із снігового насту колючу крупу, забивав нею очі і ніздрі. Особливо діставалось Джейн (так чоловіки звертались до своєї супутниці), тоненької і тендітної навіть у хутряній шубі. Вона ховалася за широку спину шкіпера і, не звертаючи уваги на Добриню, що йшов поруч, проклинала небо, і землю, і ту мить, коли дала згоду сісти на шхуну і пливти у це забуте богом льодове царство. Голубоокий чоловік, що йшов слідом за Добринею, не звертав на її слова жодної уваги; Важко дихаючи, він долав сходинку за сходинкою, щільно стискаючи обвітрені губи. Вони побіліли і вкрились смагою, ніби клаптиками цигаркового паперу. Кілька разів зупинявся, переводив дух, проте не скаржився і Знову йшов крутими сходами вгору. З уривчастих, розірваних вітром фраз його супутників Петро зрозумів, що ні Джейн, ні шкіпер не схвалюють цієї подорожі на Шпіцберген і з більшим задоволенням насолоджувались би зараз теплим морем і сонцем на пляжах Лігурійського узбережжя або на італійській Рів'ері, куди вони збиралися подорожувати, якби не «старий», що враз поламав усі їхні плани своєю «дикою, шаленою примхою». Хто ці люди? Що зв'язало їх однією вірьовочкою? Що примусило поміняти ласкаве сонце Лігурійського узбережжя на льдові шишаки мертвих гір Шпіцбергена? Всі ці питання крутилися в голові Петра Добрині, але він спокійно йшов попереду гостей, з досвіду знаючи, що відповідь на них може дати лише час. Зівакам, які все частіше стали траплятися на його шляху, всім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому, мовляв, поки що нічого невідомо. Увагу до нечастих у Баренцбурзі англійських гостей він якоюсь мірою приймав і на свій рахунок. Що не кажіть, а з усього висілкового населення цих «лордів» довірили зустрічати йому одному.

Біля входу в рудоуправління стояли люди, запрошені для зустрічі з іноземцями. Була серед них і Людмила. Добриня зрадів такій несподіваній зустрічі, серце заспівало. Він любив Людмилу, і це йому було ясно. Не розумів лише, за що вона любить його. Не те щоб вважав себе недостойним її любові…. про це пізніше. А зараз на них чекали в «люксі», де за розпорядженням начальника рудника для зустрічі гостей вже було накрито стіл. Вірменський коньяк, виноград і парникові огірки із недоторканих запасів хазяйки «люкса»— сіроокої, пронозливої Зіночки, вразили англійців сильніше за всі щирі і вишукані слова вітання. Вони повеселішали і з ентузіазмом почали скидати свої хутра.

За столом містера Патріка Белча важко було впізнати. Зморшки на його загорілому, обвітреному і зовсім ще не старому обличчі розгладились, очі стали ще блакитнішими. Безбожно перекручуючи російські слова, густо пересипаючи їх англійськими, він все-таки якось спромігся розповісти про мету їхнього візиту і назвати своїх супутників.

Як виявилось, ніхто з прибулих не мав і гадки ні про які концесії. Професор Патрік Белфур Белч, його дочка Джейн і шкіпер Грем Хосуел вирішили здійснити таку собі розважальну прогулянку по Гренландському морю. Петро встиг шепнути Людмилі про свій сумнів: «Ця Джейн спить і бачить Рів'єру…» А начальник рудника Іван Іванович Журавльов, якого у Баренцбурзі всі величали тільки його партизанським іменем Батя, з притаманною йому прямотою, без дипломатії висловився з цього приводу, що, мовляв, широти вісімдесятої паралелі не для розважальних прогулянок — до материка звідси сімсот кілометрів, а до англійських берегів — втроє більше.

Містер Патрік посміхнувся, спробував згадати російське прислів'я відносно лісу і дров, та, як більшість іноземців, переплутав у ньому слова і зміст. Але разом з іншими сміятись над тим не став, навпаки, серйозніше, аніж раніше, і навіть з якоюсь гіркотою, що глибоко засіла в ньому, почав розповідати, що на Шпіцберген його привело давнє бажання розшукати місце катастрофи літака, на якому в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, повертаючись 8 Мурманська в Лондон, був і він — Патрік Белфур Белч.

Оповідь гостя слухали уважно. За столом притихли, а Іван Іванович, зітхаючи, сказав:

— Ніщо, виявляється, не минає без сліду. Це тільки здається, що пройшло і кануло у вічність… Е, ні. Минуле тримає нас, міцно тримає.

— Ох, правда… Дуже правда, — ще більше засмутився містер Белч. — Ця історія… Май літл сторі… Твенти, ноу… Тридцять! Більше тридцять років… За горло… Отак, кліщами…

Схопивши себе обома руками за горло, він показав, як душить його ця історія. Потім раптом налив собі чарку і, не чекаючи тостів, випив. Джейн спробувала було присоромити його, але він так весело засміявся, що всі за столом повеселішали, а містер Патрік знову налив чарку і сказав:

— За нихі їх нема на цим столом. Вони не дійшов… Ми тут, дякуючи їм… Вип'ємо за них!.. Вони стали частиною нас… Білл і Бен, йєс, Джойн, вони — це я… Мало, в чомусь я… Адже ми помираємо, лише тоді, коли помирає пам'ять про нас…

Він говорив затинаючись, але думки його були зрозумілі, почуття щирі і чесні, тому всі присутні за столом відчули до нього довіру і співчуття. Тільки Хосуел і Джейн тривожно перезирнулися. Дочка явно була невдоволена наміром батька розкривати подробиці справи стільком, як їй здавалося, стороннім людям. Шкіпер дотримувався тієї ж думки і всіляко намагався зупинити «старого», що не в міру розпалився спогадами, проте все виявилось марним. Притаманна англійцям стриманість зрадила містеру Патріку, він уже не мав сили зупинитися…

Розділ другий

ВІДХИЛЕННЯ ВІД КУРСУ

… З Мурманська летіли на двомоторному «брістоль-бофорті». Тепер цей літак давно знято з озброєння, а тоді, в 1944 році, в класі бомбардувальників-торпедоносців королівських військово-повітряних сил Великобританії, посідав не останнє місце.

В екіпажі їх було троє: Білл, Бен і він, Патрік Белфур Белч. Ті двоє, не дивлячись на молодість, вважались класними пілотами і вже не раз виконували важливі доручення відділу стратегічних служб. У Росію Патрік летів уперше, і про відділ, що давав пілотам делікатні завдання, не мав найменшого уявлення. Сказати правду, він навіть не здогадувався про його існування. В рейс потрапив несподівано і для себе, і для тих, з ким йому летіти присудила доля. Якби не та дурна бійка на Пікаділлі, хто зна, можливо, життя всіх трьох пішло б зовсім іншим руслом. Власне, Патрік до бійки не мав ніякого відношення. Відзначились радист і стрілок, що постійно літали з Біг-Беном (так у загоні називали нерозлучний тандем Білла Уолтінга і Бенджамена Грісса). Забіяки потрапили на гауптвахту і поки вони відсиджували визначений начальством строк, в рейс потрапив Патрік, до того ж без другого стрілка.

Летіти йому не хотілось. Білла і Бена, сказати правду, побоювався. Крім того, в неділю мала приїхати мама. Вона обіцяла привезти банку його любимого варення з пелюсток троянд, які сама збирала у їхньому садку, і книгу про Джефферсона, від читання якої його одірвала мобілізація. До того ж мама писала, що разом з нею приїде провідати його сусідська дівчина Вів'єн. Ця Вів'єн була подругою його дитячих забавок, здається, вони з нею навіть цілувалися, але так, знічев'я. Проте навіщо їй тягтися до нього на базу через усю Великобританію — від Лондона на північ поїздом, потім пароплавом через протоку до Шотландських островів, на одному з яких містилася їхня казарма, аеродром і все інше, — цього Патрік ніяк не міг узяти в толк.