Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Петру Добрині ті хвилі завжди здавались зграєю осатанілих псів, що одвічно гризли цей високий берег. Сьогодні вони були особливо злющими, мабуть, через те, що північний вітер, розсердившись, проймав до кісток, а може, тому, що випадок, який привів Петра до швартової стінки пірса, і парадна форма, одягнена з тієї ж таки нагоди, не дозволяли сховатися в кімнаті чергового а чи накинути на плечі рятівний в цих широтах кожух.

Та й взагалі… «На якого біса мені всі ці дипломатичні раути саме сьогодні, у недільний день, коли в селищі дим стовпом і навіть Людмила вільна від чергування?» Згадавши про Людмилу, Петро на якусь мить забув про вітер і холод. «Така дівчина… У всіх хлопців Баренцбурга — і тих, що з рудників, і тих, що з порту, — шиї штопором позакручувались. Коли селищем пройде, чуманіють, а вона ні на кого і оком не поведе… А в клубі на танцях… Королева! Ех, стати б оце з нею на лижі і помчати до Касяна на ГРП… Хильнути по малюсінькій з морозу під в'ялену лососинну, всістися біля розпеченої буржуйки, простягнути до неї ноги і, ворушачи не своїми, задубілими пальцями, спостерігаючи за космічними світами, що спалахують і гаснуть на криваво-червоній щоці пічечки, помріяти про своє тепле, потонуле в садах Яблунове, де за околицею хлюпоче блакитне море, де хвиля приносить до берега пахощі далеких небачених країв, а вітер нашіптує хлопчакам сни про білі лайнери і капітанські місточки…

Споконвіку в Яблунові всі моряки. Ну, а кому в Морфлот потрапити не вдається, ті рибалять коло рідних берегів, але з морем до кінця днів не розлучаються. Треба ж таке! Де Чорне, де Біле? Де Яблунове, а де Баренцбург? Тисячі кілометрів, а занесло ж…»

Взагалі-то Добриня був задоволений з того, що потрапив на Північ. Тут він швидко піднімався вгору: за рік після закінчення мореходки став начальником порту. Цим Петро Добриня в глибині душі навіть пишався — ніхто з його однокашників не досяг таких висот і у вітчизняних портах, а тут, за кордоном, в умовах Далекої Півночі, помітили, — як він любив висловлюватись: «розгледіли при бляклому світлі північного сяйва». Порт, правда, невеликий, вантажообіг залежить від потреб рудників, але все-таки це морський порт, і він, Петро Степанович Добриня, його начальник.

Тільки що невеликий, а все решта тут, як належить: папери підписуй не інакше, як на бланку з гербовою, завантаження, розвантаження, все портове господарство — криголам, баржі, катери, причали і навіть кран — все це на твоїй голові, до того ж ще і дипломатичні доручення, як приміром оце, що нині підвернулося: «Петре Степановичу, будь такий люб'язний, зустрінь англійських гостей, у вас такий солідний вигляд, зріст два метри і у поставі щось таке жагуче, ну просто еталонний Моряк останнім рейсом із Сінгапура. А хто ще в селищі може похвалитися таким блискучим знанням англійської мови?» Зрештою умовили. Для кого вихідний, а ти, Петре, стій тут на вітрі…

Добриня зіщулився, пересмикнув замерзлими плечима і вже хотів було рвонути до чергового грітися, але в цей час з-за мису з'явилася шхуна англійця. Біла, легка, примарна, вона аж ніяк не підходила до тутешніх широт. «Дачниця» — охрестив її Петро. Він усьому полюбляв давати прізвиська. Часто влучні, проте чомусь недовговічні. А оеь уже до нього як причепиться яке, терпугом не віддереш. Якось, ще в мореходці, друг Максим Пиріжок назвав його Чехонею — так Чехонею і проходив аж до випуску. Однокашники в листах до цього часу Чехонею величають. А тут на острові? Не встиг зійти на берег і вже приліпили, у перший же день… Воно, правду сказати, було за що: як гуляв по Москві у джинсах і блакитній нейлоновій курточці, так і сюди заявився. Йому хтось сказав, що на Шпіцбергені літо, конвалії цвітуть — ось він і…

Дорога на острів була веселою. Трапились цікаві хлопці — шахтарі, хто з Донбасу, хто з Кузбасу, а один з Караганди навіть… Словом, буфет виконав план на два рейси вперед… На палубу викотились усією компанією. Матроси трап майнають. На пірсі народу — ніби тобі в Одесі китобоїв зустрічають. Духовий оркестр веселі марші грав, жінки плачуть, молодь танцює, колотнеча, веремія, шарварок… А тут хтось із нових знайомих візьми та й шепни на вухо: «А ну, Петре, покажи голосок!» З п'яних очей і гаркнув, та так, що музики роти роззявили. А він роздуває міхи: «Ей, баргузин, на-ше-ве-лива-а-ай ва-ал». «Оце так бас!» — зітхнув натовп. І раптом у цілковитій тиші хтось взяв та й кинув словечко: «бельканто»… Скільки він потім не доводив, що баси бувають тільки профандо, слухати не хочуть — бельканто, і все.

Шхуна розвернулась, прицілилась гострим, мов у чаплі, носом на маяк і пішла повільно, вузлів п'ять, не більше. Петро подумав, що ця «Гройг О'Нейл» (так вона значилась у телеграмі з Лонгірбюена, підписаній вже новим губернатором острова), мабуть, хвилин двадцять ще буде хляпати до причала. Як і. належить начальству, поважно, заклавши руки за спину, пройшовся пірсом, вважаючи, що його вже помітили зі шхуни. І тільки зайшовши за контейнери з шахтним устаткуванням, яке позавчора прибуло в порт з пароплавом «Каширою», врізав такого тріпана, що Володька і Митрич, які саме виглядали з вікна кімнати чергового, взялися за животи зо сміху. Помітивши реакцію підлеглих, Добриня спочатку розгубився, але потім, показавши їм свого здоровенного кулака, перейшов на флотську чечітку, яка тільки й могла врятувати його задубілі нога. Так він грівся ще хвилин десять, потім збив набакир чорну вушанку з позеленілим на вітрі крабом і рушив з-за контейнерів на пірс ще більш поважно, заклавши ліву руку за спину, а праву — за борт бушлата. «Солідність у такій справі, як зустріч іноземців, не завадить. Хто його зна, який він, цей заморський гість. І взагалі, становище, так би мовити, зобов'язує… От Володька і Митрич регочуть, роти по самі вуха. З ними треба бути строгим, а то інколи доброту люди вважають за слабість… Володька, схоже, від народження не відчуває дрожі перед начальством. А чого тремтіти, коли роботу знаєш і викладаєшся на совість? Митрич міг би і не висовуватись. Капітан затонулого корабля — треба ж таке! Втопити посудину біля самісінького пірса. Тут і так судна, приписані до порту, на одній руці перерахувати можна: криголамний буксир, катери «Лапоть» і «Буревісник» та ще баржа, котру всі чомусь називали «гармонь», хоч у неї і номер, і індекс «БС-116». Ця «гармонь» всю навігацію бовталася в затоці, возила воду для пиття з Чистого ручая на висілок. Боки у баржі пом'яло кригою і ребра у неї світилися. Перевалюючись на крутій хвилі, вона скрипіла так, що, мабуть, чутно було в Свеа, або навіть в Лонгірбюені. Баржу давно треба було ставити на капітальний ремонт. Митрич канючив, бомбив рапортами. Він доповідав вище, писав на материк, але, крім обіцянок пригнати з Мурманська нову самохідну баржу, діло не посувалось. А поставити «гармонь» на ремонт навіть на півмісяця ніхто з начальства не одважувався. Це означало залишити висілок без води. І баржа трудилася, поки не пішла на дно. Добре, що хоч встигли носа прихопити швартовим, а то пішла б у глибину навіки — під кілем у затоці більше ста метрів буде. Хто її з такої глибини дістане? Дешевше нову збудувати.

Скільки Добриня вже мав неприємностей за цю «гармонь» — не перелічити. І все йому діставалось, а баржевий посміхається у вуса, ніби це його зовсім і не стосується. Тільки вчора начальник рудника Журавльов з пісочком чистив: «Чом до цього часу баржу не підняв? Без води живемо. Як у пустелі. Піднімай баржу, а то під суд віддам, поганця!» Так і сказав: «поганця»… Правда, це прозвучало не образливо, проте вичитувати начальника порта при всіх, як хлопчиська, навіть для Журавльова не годиться… Піднімай. А як її піднімеш, проклятущу?

«Грейс О'Нейл» все ще була в кількох кабельтових від пірса і, вдавалось, зовсім стишила хід. Добриня дістав бінокль. На палубі стояли троє. Вони про щось розмовляли, стримано жестикулюючи, звертаючи увагу не на висілок, а чомусь на протилежний берег. Спочатку Петрові здалося, що їх зацікавив недобудований причал на тому боці Грен-фьорду, але незабаром зрозумів, що помилився, їхні погляди були звернені у бік плоскогір'я, що височіло над причалом і звідки брав свій початок Чистий ручай. Це місце старожителі Баренцбурга називали Плащем Сплячого Рицаря. Назва не була зафіксована на географічних картах, проте жила на острові з давніх часів, а точніше сказати, з тієї миті, коли перший груманлан, здираючись на терасу Баренцбурга, побачив за фіордом гору, що своїм обрисом дуже нагадувала сплячого рицаря. Він лежав лицем до неба, широко розкинувши руки, виблискуючи проти сонця чорними базальтовими латами. Його білий сніговий плащ велетенськими складками покривав горби у верхів'ї затоки і широке плато, що розляглося за ними. Там, на вічній мерзлоті, лежали вічні сніги. Жителі висілка рідко піднімались туди. Навіть заядлі мисливці не ризикували потикатися на Плащ, де володарювали мороз і вітер.

Добриня напружено вдивлявся у білу німотність плато, намагаючись зрозуміти, що могло цікавити там англійців. «І чого вони нишпорять? Сиділи б дома біля своїх камінів… А може, і справді відкупили концесію у норвежців на Плащі? Про це в Баренцбурзі ходили плітки… Тоді їм не позаздриш. Там, як твердять геологи, — суцільний камінь — лабрадор. До вугілля монолітом метрів тридцять пробиватися. У рудниках Баренцбурга, Груманта до вугільних пластів підібралися ледве не з моря. Вугілля класичне, і добувати його тут куди вигідніше, аніж возити з Донбасу. Нам — так, у нас у північних морях флот. А їм? Ні, тут щось не те».

Спостерігаючи, як обережно шхуна обходить маяк, Добриня чомусь згадав Касянові розповіді про ті часи, коли в тутешніх водах водились кити, котики, тюлені. Був багатий пушний промисел. Був, поки не набігли сюди браконьєри з усієї Європи. За сто років тут побувало більше чотирнадцяти тисяч тільки голландських кораблів. Знищили, розстріляли все до останнього хвоста. Лише кістки китів та димарі давно кинутих факторій стирчать з-під снігу по всьому узбережжю. «А може, хто з потемків тих англійських промисловиків вирішив навідатись? Забаглось побачити місця, де збирався фамільний капіталець, де творив свої дивовижні і, звичайно ж, благородні подвиги їх заповзятий пращур?» Однак роздумувати над тим у Петра Добрині вже не було часу — «Грейс О'Нейл» підходила до причалу. Володька і Митрич приймали швартові. Баржовий з потопленої «гармонії» ніскільки не потерпав від свого нинішнього становища, охоче виконуючи будь-які доручення. Зі шхуни спустили трап, і троє, ті, котрих Петро помітив на палубі, зійшли на берег. Тепер він бачив їх зовсім близько: попереду йшов середніх літ чоловік з на диво ясними голубими очима. На ньому була простора з собачого хутра доха і довговуха ескімоська шапка. За ним, з острахом ступаючи по трапу, спускалась молода жінка. Налякана вітром, вона куталася в шубу так, що виглядали з хутра тільки кінчик носа та іскринки очей. Жінку запобігливо підтримував шкіпер, рудобородий велетень з люлькою в зубах, що дуже нагадував дерев'яного капітана з андерсенівської казки. Незважаючи на хвилювання, що охопило Добриню, він підмітив у чомусь бутафорську зовнішність шкіпера і особливо люльку, в якій ще, певне, ніколи не димів тютюн.

У мореходці Петро Добриня мав славу поліглота, неабиякого знавця іноземних мов, але тут, виголошуючи декілька фраз вітання прибулим, добре-таки упрів. Гості посміхались, кивали головами, проте з їх розгублених поглядів Добриня зрозумів, що його вишукані англійські слова не торкнулись їхньої свідомості. Зібравшись, він ще раз повторив ретельно відредаговані товаришем Ворожейкіним слова вітання. (Один-єдиний представник консульства, Ворожейкін, що володів англійською мовою, хворів зараз фолікулярною ангіною).

Добриня подумки вилаяв себе за те, що погодився взяти на себе цю дипломатичну місію. Він розумів усю важливість доручення, але страдницьки мучився через те, що з цієї миті його авторитет поліглота буде остаточно втрачений. Петро яскраво уявив собі єхидну фізіономію Михеєва, коли той почне розповідати цю історію портовим вантажникам. А Людмила? Петра аж піт пройняв. «Що про все це скаже Людмила?» Ні, Добриня ніколи в житті не відчував себе настільки кепсько. Провал! Ганебний провал! Він стояв перед заморськими гостями безпомічний, як немовля. Але в цю мить на допомогу йому прийшов той, з голубими очима.

— Оу… Спасібо! — сказав він, посміхаючись ясною, підбадьорюючою посмішкою. — Ай ем… Я єсть професор Патрік Белфур Белч. Маленько… Ранта… Росія бувал… Мурманськ бувал… Мене розумійт?

— Цілком! — не моргнувши оком, підтвердив Митрич і поворушив настовбурченими, як у таргана, вусами.

Володька вдавився сміхом, але намагався робити вигляд, що все це його зовсім не стосується. Його справа кінець тягти та закріпити так, щоб яхта борт не обдерла.

— Я хотів… Тренувайт себе… Мене… Пліз… Говоріть по-російськи…

— У містер Патрік є великий бажання, — блиснув зубами шкіпер.

Гора звалилась у Добрині з пліч, він полегшено зітхнув, проте для підтримки авторитету про свою згоду говорити по-російськи все ж повідомив прибулих вишуканою англійською мовою: