Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— При чому тут біографія? Ленінградець я.

— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?

На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.

— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут же осікся, перехопивши на собі підозрілий погляд Шевирьова. Докумекавши, що переборщив, ленінградець миттю зорієнтувався й винувато посміхнувся. — Трішки прибрехав я, братці, які там шаблі. Звичайний гурток кіннотників був, так би мовити — юних ворошиловських вершників… Однак натренувалися ми там, дай боже кожному!

Михайло Чиж, Олекса Рог, Павло Жусубеков поблажливо спостерігали за метушнею кандидатів у кіннотники, їм не доводилося хвилюватися. Чи ж міг взагалі існувати в загоні ескадрон вершників без них? їхня приналежність до майбутньої сім'ї кіннотників була визнана без будь-яких застережень і сумнівів. Тепер всі, на кого ліг вибір Шевирьова, приєднувалися до цієї трійці, поповнюючи групу, а «відхилені» з незалежним виглядом намагалися по-скоріше затертися серед партизанів.

До ночі загін добровольців приготувався вирушати на Бобровицю. Шевирьов домовився в штабі, щоб хлопців підвезли до села Макарівки, а вже звідти до місця наміченої операції рукою подати.

Над лісом навис місяць, кріпнув морозець, у повітрі поблискували голубі сніжинки. Молодь гамірно всідалася в сани, щільніше загорталася в тонкі, що погано зігрівали, із залишками чужого духу німецькі шинелі. Їздові хльоснули батогами. Зарипіло полоззя.

Кілька кілометрів валка саней з партизанами рухалася вздовж узлісся. Ліворуч білів степ. На просторі гуляв вітерець, куріла поземка. Проминувши Біле болото, що й взимку клубочилося туманом, сани вихопилися на твердий шлях, що проліг на Макарівку. Коні побігли веселіш.

Опівночі зупинилися в сосняку, побіля яру. Їздові, про всяк випадок, хотіли зачекати партизанів до кінця операції, але Шевирьов наказав їм повертатися до табору.

Поки що безкінний «ескадрон» прослизнув через полотно залізниці. Розібравшись по двоє, партизани строєм увійшли в Бобровицю, тримаючись бічних завулків. Майже всі вони були зодягнені у трофейне, лише кілька чоловік, в тім числі Шевирьов і найстарший в групі за віком Коломієць, йшли у своєму звичайному одязі. Неначе допомагаючи партизанам, на небо насунула сіра імла, пригасила сріблясте сяйво місяця. В сутінках стало якось спокійніше.

Неподалік від стаєнь кінного заводу назустріч трапилося двоє з гвинтівками.

— Поліцайня! — тихо сказав Коломієць.

Поліцаї зійшли з дороги у сніг, пропускаючи партизанів. Мабуть, подумавши, що Шевирьов і Коломієць — також з поліції і супроводжують кудись німців, один запитав:

— Далеко тьопаєте, хлопці?

— Не твоє собаче діло. Який цікавий! — не підвищуючи голосу, кинув Шевирьов, ковзнувши пальцями по дерев’яній коробці маузера.

Промовчавши, двоє з гвинтівками побрели своїм шляхом.

Приземкуваті стайні темніли в глибині просторого двору. Від стаєнь несло запахом сіна, кізяків, за стінами чулося глухе фуркання коней. У невеликій прибудові, з тих, де звичайно відпочивають конюхи чи сторожі, над дверима світилося віконце, над дахом в'юнився димок.

Партизанів оточувала зрадлива безмовність ночі. Смерть блукала поряд. Вона гупотіла задубілими на морозі чобітьми німецького патруля, причаїлася в казармі гарнізону фашистів, проносилася по рейках близької залізниці у вагонах, переповнених гітлерівцями. По той бік паркану, де починалися хати, спали солдати італійського полку. Як виявилося, солдати цього полку були й тут, за три кроки від партизанів.

Двері прибудови розчахнулися навстіж. Знадвору в натоплене приміщення війнуло парою. Кілька роззутнх, скуйовджених солдатів у мундирах, притрушених соломою, покотом лежали біля пічки. На стіні блимав ліхтар. З порогу на солдатів війнуло морозом, вони підвели голови, з жахом побачили невисокого широкоплечого хлопця в шкірянці. Він стояв біля розчинених дверей і цілився з маузера, а його ліва рука, відкинута назад, стискала гранату. З-за спини хлопця, з морозної імли, виступали постаті людей в німецьких шинелях, на солдатів сліпо дивилися чорні вічка гвинтівок та автоматів.

Італійці вставали із соломи, швидко, наперебій, ґелґотали щось, показували жестами в куток, де безладною купою лежали їхні карабіни.