Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Італяно нема війна. Ми — додому, їхати Сіцілія. Стріляти ні-ні, — приклавши руки до брудного кітеля з повідриваними ґудзиками, белькотів маленький худий солдат, до очей зарослий щетиною. — Італяно нейтралітет, Муссоліні — фе, фашисто — фе, русо партизане — добре…

Він тараторив не замовкаючи, мабуть, боявся, що як тільки перестане говорити, партизани почнуть стріляти. І вимучено посміхався, кивав патлатою головою, в якій стирчали остюки.

Шевирьов опустив маузер, засунув гранату в кишеню шкірянки.

— Вояки, матері вашій чорт! Хворі вони, чи що?..

Він не знав, та коли б і взнав, то не повірив би, що з цими, таки й справді хворими на дизентерію солдатами, їхні товариші, теж солдати і теж італійці, не захотіли ночувати в одній хаті, витурили їх надвір, на холод, і вони знайшли собі притулок в цій комірчині поряд із стайнею, де стояла пічка і був дах над головою. Для Сашка Шевирьова це були вороги, хоч і дивні, не схожі на тих, котрих він звик бачити за місяці партизанського життя. Таких ворогів, як ці, він зустрів уперше. Їхня поведінка знітила й здивувала Сашка.

— Значить, по домівках їдете, і Муссоліні вам вже не до вподоби? Якого ж ви дідька приперлися до нас? Щоб ось так здихати на прілій соломі? Ну то й здихайте, якщо вам так захотілося нашої землі! Тьху, гидко дивитися на вас, дурнів… Сидіть тут тихо, і щоб ні пари з уст. А то буде вам Сіцілія, вошиві синьйори. Збери, Рог, їхні карабіни.

Солдати неначе й справді розуміли, що говорить їм молодий партизан у шкірянці, дружно кивали головами, жестикулюючи, показували, що їм нічого, крім теплої пічки, не треба, і хотять вони лише одного — залишитися живими.

Через кілька хвилин партизани занурилися в теплий морок стайні. Відчувши людей, коні захвилювалися. Вони дзенькали вудилами, підводили голови, били копитами — дикуваті рисаки, що не знали упряжу.

У Шевирьова заблищали очі. Він не міг відвести погляду від стрункого красеня білої масті, з топкими, з одних сухих м'язів, йогами. Кінь стояв нерухомо, як статуя, вигнувши дугою круту шию. Прищулені вуха й насторожені тривогою очі говорили про то, що такому потрібен справжній вершник.

Коломієць, переступивши через поріг стайні, здивовано охнув і побіг у віддалений закуток приміщення. На бігу засвистів, зупинився за кілька кроків від сірого, в яблуках, рисака, на якого падало світло ліхтаря «летюча миша», причепленого під стелю.

Зачувши посвист, кінь стрепенувся, здригнувся тілом, під широкими грудьми затріщали дошки стійла. Рвучись із прив'язі, рисак тягнувся до людини, позираючи на неї великими, розумними, зволоженими очима, й тремтів оксамитовою губою, неначе силкувався заговорити. Руки Коломійця обхопили голову коня. Партизан гладив її долонями, зірвав з голови шапку, обережно витирав вологі трепетні ніздрі рисака, примовляючи:

— Орел, Орлик, Орлюша… От бачиш, і зустрілися. Скучив? Що ж це ти, милий, що? Ну, не треба, не треба…

Орел уткнувся теплими м'якими губами в неголену щоку партизана, заплющив очі, потім поклав голову на плече Коломійця і радісно тихо заіржав.

Шевирьов, відвернувшись, сказав:

— Чи ти ба, немов дитя…

— Та я ж тут, на заводі, жокеєм працював. Орла сам вчив, поїв і годував з рук, об'їжджав. Ми з ним і у Москві побували. Орел риссю добряче ходив, призову медаль отримав, про нас із ним навіть у «Правде» надрукували, — поспішаючи, розказував Коломієць і відв'язував коня.

Тим часом партизанам доводилося скрутно. Норовисті жеребці не давалися в руки, металися у стійлах, хропли, силкуючись схопити зубами людей і один одного. Притамовані сердиті окрики приглушувалися дзенькотом ланцюгів, іржанням, стукотом копит. Шевирьов через силу справлявся із уподобленим білим красенем. І не здивувався, коли повз нього гнідий високий жеребець на кінці повода проволік Костя Ляпкова.

— Під вуздечку хапай його, під вуздечку! — гукнув навздогінці Коломієць, бачачи розгублене обличчя хлопця. Тої ж миті гнідий стусонув ленінградця об одвірок, вирвався і затанцював по подвір'ю, пішов боком, відчувши волю. Ляпков обома руками вчепірився йому за гриву й безпорадно снував у повітрі ногами, взутими у драні черевики, тужився здертися на коня, та гнідий і не думав визнавати такого господаря й легким порухом, ніби граючись, скинув його з себе у сніг. Кость підтюпцем припустив за ним, не випускаючи повід з рук.

— Ну, тріпло, чекай же! Ти що ж робиш!? — гаркнув Шевирьов, гарцюючи у дворі на своєму Білому. — Павле, та підсоби йому, чого ж дивишся!

Жусубеков верхи кинувся гнідому навперейми. Кость приноровився, ухопився за вуздечку, потяг коня до фургона, маючи намір дістатися до кінської спини з колеса.