Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Його загорнули в кілька вовняних ковдр, підхопили на руки й обережно понесли на подвір'я…

Над Славутою почав падати сніг, замітав сліди людей, які швидко віддалялися від лікарні.

Ще ніколи з такою радістю не поверталися партизани до свого табору, як тієї зимової ночі. Сани легко летіли по засніженій дорозі, коні мчали галопом, пробиваючи грудьми білу заметіль.

… Віталія Кмитюка та чотирьох стриганівських підпільників уже навесні привезли гестапівці до піщаного кар'єру. Там височіло п'ять шибениць. Два взводи есесівців — усі в касках, з автоматами напоготові — висипали із спеціального поїзда, оточили місце страти.

Лише на годину, на одну годину запізнилися партизани. Жителі Стриганів сповістили їх про те, що фашисти споруджують шибениці. Та сповістили занадто пізно. Коли загін партизанів-автоматників, заганяючи коней, примчав до кар'єру, гітлерівців там уже не було. І не було вже серед живих Віталія Кмитюка і його товаришів. Їхні тіла лежали під шибеницями, припадаючи до них, тужили, ридали матері їхні та сестри.

У донесеннях, що надходили в штаб з'єднання з батальйону диверсантів, дедалі частино згадувалося ім'я Володі Юрчука. Підірвавши перший ешелон під Шепетівкою, цей партизан-новачок часто виходив на залізницю. Замінував і пустив під укіс другий состав, третій, четвертий… Володя був ще зовсім юним, коли став партизаном, йому тоді ще не сповнилося й п'ятнадцяти. Його мати і старша сестра Надія жили в лісі у маленькій дерев'яній хатині. Хлопчик сам, як зумів, стулив цю хижку, що ховалася серед хащ і дерев. Сімейство Юрчуків перебралося в лісову гущавину після того, як гітлерівці почали вивозити молодь на каторгу до Німеччини. Партизани завжди були бажаними гостями в загубленій серед лісу хатині. Юрчуки знали багатьох бійців, командирів, радо зустрічали їх у себе. Мати Володі — Ганна Юрчук — прала їм білизну, латала одяг. І партизани в боргу не лишалися. Бачили, що несолодко живеться жінці з дітьми, і час від часу залишали в хаті трохи борошна, або жменю солі, чи які-небудь «зайві» трофейні черевики. Сільські поліцаї догадувалися, що Юрчуки знаються з партизанами, але чіпати їх боялися. Бо якось двое фашистських прислужників намагалися схопити Володю та його сестру і дістали належне: партизани ліквідували поліцаїв у лісі з гвинтівок-«безшумок».

Одного разу комісар Гнат Кузовков та старшина Максим Сідненко мали зустрітися з радянськими десантниками-парашутистами, які приземлилися неподалік Славути. Але зустріч не відбулася, партизани розминулися з парашутистами. Поблукавши в лісі майже добу, голодні й стомлені Кузовков і Сідненко повернулися до Юрчуків, де залишили свою підводу і пару коней. Мати Володі зварила гостям картоплі, запросила до столу. Кузовков мимохіть зазирнув у віконце і побачив угорських солдатів. Вони щойно вийшли з лісу і прямували до хатини. Було їх чимало, може, чоловік тридцять, а то й більше.

Траплялося, що зустрічі партизанів з угорцями закінчувалися без кровопролиття. Зіткнувшись, обидві сторони розходилися, неначе за мовчазною згодою не відкриваючи вогню. Якщо ж десь поблизу никали німці, стрілянина розгорялася така, що аж стогнало в лісі. Та знову ж — траплялося, і досить часто, — що з одного і з другого боку ні забитих, ні поранених після такого запеклого «бою» не було. Радянські партизани і силоміць потурені фашистами на схід угорські солдати не хотіли вбивати один одного.

Але ці, що зненацька з'явилися перед хатиною, були справжніми бандитами; про них уже бродила недобра слава в навколишніх селах, де вони грабували й розстрілювали. Партизани теж добре знали цих карателів.

Кузовков розчинив двері, приклав до плеча автомат. Угорці, з'юрмившись перед хатиною, на якусь мить розгубилися. Воюючи із старими та дітьми, партизанів вони ще й у вічі не бачили. Високий широкоплечий молодий чоловік, одягнений у темно-синій костюм, чорну шовкову сорочку з галстуком, аж ніяк не скидався на того бороданя-партизана, портрет котрого, очевидно, малювала їхня уява.

Солдати, що йшли попереду, з криком відсахнулися, хапаючись за гвинтівки. Кулі партизанського автомата вдарили по карателях упритул. Між Кузовковим та угорцями не було й десяти кроків відстані. Довгою чергою комісар скосив багатьох. До нього приєднався Сідненко. Фашисти кинулися хто куди. Ті, що тікали, падали під кулями. Решта залягла і відкрила вогонь. Кузовкова поранило в руку. Забігши до кімнати, щоб замінити спорожнілий диск автомата, він побачив страшну картину. На підлозі лежали мати й сестра Володі. Вони були мертві. Обминаючи криваві калюжі, хлопець плачучи повз до дверей. Кулі карателів наскрізь пронизували тонкі стіни хижі.

Вискочивши надвір, Кузовков упав на землю. Прострілена рука задерев'яніла, пальці не згиналися, перед очима гойдався чорний туман. Він стріляв, доки не знепритомнів.

… Очуняв Гнат Кузовков від гучного пострілу над головою. Над ним стояв Володя Юрчук з угорським карабіном у руках. З партизанської підводи, торкаючись руками землі, сповзав фашист. Володя щойно застрелив його — видно, каратель хотів скористатися кіньми й підводою. На подвір'ї всюди виднілися трупи, чувся стогін поранених. Здавалося, над лісовою оселею пронісся вогневий вихор, зламавши й розкидавши по землі людей у мундирах.

— Чому вони не стріляють? — через силу підвівши голову, запитав Кузовков.

— Майже всі тут мертві… А ті, що лишилися живі, розбіглися…

Під стіною хатини, звівши нерухомий погляд у небо, лежав убитий Максим Сідненко.

Кузовков не міг устати. Хлопець ледве дотяг його до підводи. Один кінь був убитий, другий стояв, заплутавшись у посторонках, хрипів і здригався. Володя перепріг його. Треба було поспішати. Карателі могли повернутися щохвилини. Хлопець так і не встиг востаннє поглянути на матір і сестру.

Опівночі підводу з пораненим комісаром і Володею перестріла група диверсантів Петрова. На ранок Кузовкова привезли в партизанське село Борщівку. Володю Юрчука прийняли до себе диверсанти. Він підірвав чотирнадцять ешелонів. У свої неповні шістнадцять років уже носив на грудях орден Леніна.

Сашко Гіпс швидко одужував, молодість брала своє. Та ходити йому ще не дозволяли, він лежав на підводі на запашному сіні і нудьгував, заздрячи товаришам, які майже щодня вирушали на операції.

Якось до хлопця підійшов Степан Лагутенко.