Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Завод під камуфляжем

Олексій Биков, як і наказав полковник, дістався до далекого чужого міста, відшукав квартиру, господареві якої треба було назвати пароль. Але трапилося непередбачене; фашистський «новий порядок» порушив течію життя і в цьому тихому німецькому місті. Цей «порядок» чадом огорнув його вулиці, вдирався в будинки під личиною агентів таємної поліції. Можливо, десь в інших кварталах міста ще палахкотіли в непроглядній пітьмі вогники протесту, може, навіть десь поряд існували інші ланки підпільної організації, але про них Биков не знав, а вогник, на який він прямував, було загашено ворогом.

Старший лейтенант, пам'ятаючи пораду полковника, поспіхом залишив місто. Але тяжко було вберегтися на ворожій землі. Його схопили жандарми на вроцлавській залізничній станції. Товарняк, до якого Биков причепився на глухому роз'їзді, прибув туди вночі. З ешелону, що спинився поблизу, вихлюпнув натовп людей у цивільному. Лейтенант почув рідну мову. Коли його заарештували, він одразу ж «зізнався», що одстав від російського ешелону. Хотів тікати? Ні. Просто мав намір напитися води. Нагородивши Бикова кількома стусанами, жандарми без довгих розмов штовхнули його у натовп невільників, що юрмився на шпалах, оточений кільцем есесівців. Разом з іншими лейтенанта погнали на Магезінштрасе до знаменитого Дурханцтабору.

Кілька днів Биков придивлявся, намагався зрозуміти, куди потрапив. Пекло! Тисячі незнайомих людей, шалений голод, щоденні побої, звірства есесівців. Згодом він почав зав'язувати знайомства серед невільників. Однодумці знайшлися. То були люди, що, як і він, не збиралися сидіти склавши руки. Поступово лікар Стефан Шредерс, сержант Василь Шморгун і Биков налагодили зв'язки з сусідніми блоками, ввійшли в тісні зносини з в'язнями, які працювали в табірній канцелярії, а також із робітниками, яких уже відправили з табору на підприємства Нижньої Сілезії. Так виникло в Дурханцтаборі ядро підпільного антифашистського центру.

Смертельно небезпечною була та справа — сплітати в лігві ворога сіті розгалуженої організації, залучаючи до роботи нових людей. Не одразу розкрився перед Бунеликом та Кисельовим отой законспірований таємний механізм. Спочатку їм давали незначні на перший погляд доручення: сказати кілька слів в'язневі-полякові, який підійде у певний час до огорожі, що розділяє блоки; передати записку хлопчині, який працює на кухні; простежити, кого з перекладачів викликатиме до себе помічник коменданта Руді.

Їх перевіряли довго й ретельно. Потім одного вечора покликали до медпункту «на огляд». Там сиділи перукар Олексій, Стефан Шредерс і ще двоє. Лікар мовчки показав Бунелику й Кисельову на лаву біля стіни. Чорнявий хлопець із великими темними очима (пізніше вони довідалися, що то Василь Шморгун) та молоденька медсестра Марія за знаком перукаря вийшли з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Бунелик та Кисельов пробули в медпункті з годину. Коли вийшли звідти, побачили в сутінках дві темпі постаті. Чорнявий хлопець і медсестра чатували надворі, аби попередити лікаря та його «пацієнтів» на випадок небезпеки.

Бунелик та Кисельов пролежали на нарах до ранку, не стуляючи повік. Здавалося, на весь барак голосно лунають слова клятви, яку вони пошепки повторювали в медпункті за перукарем Олексієм: «Присягаємося до останнього подиху служити Батьківщині! Присягаємося до останнього подиху боротися з фашизмом!»

… Похмурого осіннього папку на Гросмасельвітцштрасе зупинилася закрита поліційна машина. З неї вийшло двоє чоловіків у заношеному одязі. Під конвоєм есесівців вони попрямували до глухих металевих воріт, вмурованих у цегляну огорожу. За муром тьмяно вилискували дахи, змиті дощем. Розмальована жовто-зеленою фарбою плямиста черепиця зливалася з кронами дерев. Увесь квартал — і огорожа з цегли, і будинки за нею — мав би вигляд затишного закутка, якби не камуфляж на дахах. Там без вказівників та вивісок, замаскований і непомітний, розмістився завод, що має таємничу назву «Ардельт-верке».

Двоє у цивільному (то були Василь Бунелик та Михайло Кисельов) підійшли до вузенької хвіртки. На прохідній есесівці передали їх з рук у руки заводській варті. Ступивши на асфальтоване подвір'я, Бунелик спідлоба напружено визорював все довкола. Розуміючи, що Василь сподівається вгледіти щось фантастичне, Кисельов не втримався од посмішки. На подвір'ї таємного заводу стояли звичайні вантажні автомашини, в глибині території виднілися купи вугілля. Широкі вікна цехів зрідка освітлювалися зсередини вогнем електрозварки. Десь поблизу приглушено шуміли мотори. Та який би вигляд не мав цей завод, двоє в'язнів Дурханцтабору знали напевно: підприємство на Гросмасельвітцштрасе перебуває під пильним наглядом гестапо, в цехах «Ардельт-верке» виготовляється таємна зброя для гітлерівського вермахту.

Невідома зброя

Зараз просто неможливо назвати всіх учасників операції, розробленої підпільним центром Дурханцтабору. Чимало героїв, що залишилося невідомими й понині, взялося за ризиковану справу ще перед тим, як Бунелик та Кисельов опинилися на асфальтованому заводському подвір'ї.

Перша чутка про те, що на «Ардельт-верке» фашисти розпочали виробництво таємної зброї, дійшла до Олексія Бикова та його товаришів довгим навколишнім шляхом. Про завод звідкись довідався один військовополонений, прізвища якого ніхто не знав. То був молодий чоловік, за деякими, не досить точними, даними начебто колишній аспірант технічного вузу Москви. З Биковим та його друзями він зв'язку не мав, і вони навіть не бачили його. Якось у вроцлавській тюрмі (за віщо гітлерівці кинули туди юнака — невідомо) він повідав сусідам по камері: «Якщо хтось із вас, хлопці, вийде з цього кам'яного мішка, то запам'ятайте: Гросмасельвітцштрасе. Там є завод, невеликий такий, нічим не примітний… В його цехах розпочато виробництво зброї нового зразка. Зброя та недавно сконструйована, нею фашисти зможуть спричинити людям багато лиха. Не забудьте: Гросмасельвітцштрасе…»

Сталося так, що одного в'язня з тої камери згодом перевели до Дурханцтабору. Звідти він потрапив на фабрику по переробці шкіри поблизу Вроцлава, де познайомився з робітниками, які мали контакт із зв'язковим табірного підпільного центру. Про застереження аспіранта фабричні підпільники передали інформацію Бикову. «Перукар» негайно скликав своїх товаришів у медпункті.

— Перевірка показала, що на Гросмасельвітцштрасе справді є невеликий завод «Ардельт-верке». Підприємство зазначене в списках канцелярії коменданта Шварца серед тих, які поповнюються робочою силою за рахунок Дурханцтабору. Наше завдання: з'ясувати характер виготовлюваної там продукції. Якщо чутка про нову зброю ствердиться, добути якомога більше відомостей про виробництво замаскованого заводу. Це другий етап. А третій… Поки що не будемо поспішати. Насамперед треба вирішити, кому з нас доведеться пробиватися на підприємство.

І Стефан Шредерс, і Василь Шморгун, і сам Биков готові були негайно взяти на себе роль розвідників. Але безпосередні виконавці наміченої операції мали відзначатися не тільки сміливістю й міцними нервами, для цього потрібні були ще й технічні знання, виробничий досвід і та обізнаність, що дозволила б з побаченого й почутого відібрати потрібні зернята, узагальнити одержані відомості, зробити правильні висновки. Такі знання та досвід мав Михайло Васильович Кисельов, який не один рік працював на важливих ділянках оборонної промисловості. Але він не володів німецькою мовою. Для Василя Родіоновича Бунелика креслення найновішого обертового механізму танкової башти або гарматного прицілу було рівнозначне конструкції звичайнісінького водяного насоса: з технікою він ніколи не знався. Зате німецьку мову Бунелик знав чудово. На плечі цієї двійки й вирішили покласти основний тягар операції.

Після цього постала проблема: як потрапити Бунеликові й Кисельову за стіни «Ардельт-верке». Шлях туди був один: чекати, доки із заводу не надійде черговий запит на робітників, а вже тоді скористатися зручною пагодою і відправити на таємне підприємство двох сміливців. Ясна річ, здійснити цей план було нелегко. Адже невідомо, яких саме фахівців вимагатимуть з підприємства; тяжко передбачити, чи багато робітників потрібної спеціальності виявиться в Дурханцтаборі; ніхто не міг знати, на кому зупинить свій вибір комендант Шварц…

Далеко від Батьківщини, за кількома рядами колючого дроту, оточені ворогами радянські патріоти боролися й помирали під вигаданими іменами. Тому й не дивно, що не залишили про себе відомостей: хто вони, звідки — ті дівчата, які працювали в канцелярії табору. Їх не посвячували в план операції, вони не знали, чому саме Бунелика та Кисельова, а не когось іншого необхідно влаштувати на «Ардельт-верке». Та, виконуючи завдання підпільників, троє невідомих месниць зробили все, що змогли. І зробили чимало.

Як тільки з «Ардельт-верке» до табору надійшов черговий запит на робітників, Биков того ж дня дізнався про це. Запит із заводу трохи здивував: на підприємстві зажадали двох рентгенологів.

Рейнгардт Шварц у таких випадках власноручно відбирав потрібних спеціалістів, переглядаючи для цього картотеку, яку було заведено в таборі. До кабінету коменданта приносили з канцелярії купу карток. Якщо Шварц довго не міг підібрати потрібних людей, він втрачав рівновагу, нервував і зганяв зло на кожному, хто трапляв під руку. Биков знав про це. І, врахувавши особливості характеру коменданта, належним чином проінструктував дівчат із канцелярії.

… Того дня, коли Шварц взявся задовольнити ново замовлення «Ардельт-верке», комендантові особливо не щастило. Він ретельно переглянув першу сотню карток, за нею — другу, третю… Спалив з десяток сигарет, ні з сього ні з того вилаяв Руді, гарикнув на начальника табірної охорони, коли той поткнувся до кабінету, однак потрібних спеціалістів виявити і в четвертій сотні карток не вдалося.