— Так, — відповів я і пошепки почав розповідати про відступ німецьких дивізій за Дніпро.
Він сказав мені, що народився й виріс на Україні, добре знає ті місця, якими мені довелося проходити, відступаючи на захід разом із своїм розгромленим полком.
— Ти хочеш, як мені сказали, тікати звідси. Припустимо, тобі пощастить, з табору вирвешся. А далі що?
Я не знав, що відповісти. В мене не було чіткого плану, я не задумувався, куди піду, якби вдалося подолати ті чотири ряди колючого дроту, що обсновували кілька гектарів землі під лісом.
— Треба не тільки про себе думати, Отто, — сказав капітан. — Ми повинні зробити все для того, щоб… — Він стиснув міцно пальці правиці в кулак і, не договоривши, пішов.
Тижнів за два прикордонник Микола знову зустрівся зі мною.
— Ти нам допоможеш, Отто?
— В чому?
— В одній небезпечній справі.
— Якщо я зможу…
Не знаю, де він та його друзі дістали німецький мундир. Мабуть, їм якось вдалося поцупити одяг на складі для охорони. Від мене вимагалося таке: одягнути мундир і вночі під виглядом солдата-есесівця наблизитися до вартового біля трансформаторної будки і за будь-яку ціну вимкнути струм високої напруги, пропущений через дротяну огорожу концтабору. Я дав згоду.
Тієї ночі сіяв холодний дощ із снігом. Було вітряно. Десь опівночі іспанець Мануель прошепотів мені: «Вперед, камрад!» Ми вислизнули з барака. Мануель простяг мені згорток. Я швидко натягнув мундир поверх мого лахміття. І пішов. Як наближався до трансформаторної будки, зараз уже не можу припам'ятати. Пригадую тільки, що вартовий зупинив мене вигуком. «Своїх не впізнаєш?» — лайнувся я по-німецьки. Той завагався, забачивши солдата. За хвилю я вдарив його шматком цеглини по голові, повалив з ніг. Підхопивши автомат, кинувся до будки. Та мене вже випередили: Сігізмунд і Мануель зробили все, що треба було. Поляк схопив мене на руку, потяг за собою.
За крайнім бараком я вгледів якісь постаті, що притискалися до землі. Люди повзли в прохід, зроблений у дротяній огорожі. Механічно я почав лічити їх. Скоро капітан Микола підштовхнув мене: «Твоя черга!» І я поповз, чуючи за собою дихання капітана. За огорожею на нас чекали вже товариші. Ми знову поповзли в темряву, потім бігли. Замість того, аби мчати до лісу, який розкинувся на відстані півкілометра від табору, ми чомусь відхилилися ліворуч, туди, до щоночі злітали сигнальні ракети і ревли мотори бомбардувальників.
Задихаючись, я наздогнав капітана. Він кинув мені: «Можеш повертати до лісу, тут недалеко… Тільки дай автомат!» Але я вирішив не відставати від інших. Віддалік видніло невелике село. Поряд із ним темнів дубовий гай, а ще трохи далі починалося поле аеродрому. З табору ми часто спостерігали, як «юнкерси», приземляючись, вникали за верхівками дерев або злітали над ними і розверталися, лягаючи на бойовий курс. Іноді в нічній темряві в гаю починали бити зенітки…
Пам'ятаю, капітан Микола наказав нам залягти. Взяв у мене автомат і зник у пітьмі. Через кілька хвилин почувся окрик по-німецькому: «Хто йде?!» І відразу ж тріснув постріл. Люди, які лежали поряд зі мною, схопилися із землі. Я теж побіг, не тямлячи як слід, що ж відбувається навколо. Породі мною виріс раптом якийсь горб, дерев'яні двері. То був бліндаж. У нього стрибали наші. В бліндажі хтось розпачливо скрикнув, сіконув автомат. Потім ми почали вибігати з бліндажа, тримаючи в руках гвинтівки. Аж тоді я вгледів на відстані кількох кроків стволи гармат, націлені в небо. Так от куди привів нас радянський капітан! Ми увірвалися в розташування зенітної батареї, що охороняла аеродром. Товариші, як видно, діяли за заздалегідь розробленим планом. Капітан зняв вартового пострілом з автомата, артилеристів ми накрили в бліндажі сонних.
Поряд, наче з-під землі, долинав знайомий мені зумер польового телефону. «Швидко в бліндаж! Відповідай їм!» — наказав капітан. Я кинувся в темінь. Хтось запалив сірник, я схопив трубку телефону. «Чому мовчите? Понапивалися, негідники! Говорить майор Фогель! Розбудіть лейтенанта Бруммера!» — кричав сердитий голос. «Один момент, гер майор! Лейтенант на батареї, зараз покличу». Я вибіг на повітря.
— Жвавіше, хлопці! — підганяв капітан. — Артилеристи, по місцях!
— Єсть, по місцях!
Зенітки повільно схилили свої стволи в бік аеродрому. Від несподіваного грому пострілів я аж присів. Короткі спалахи на мить освітили гай, низенькі хатини на околиці села, сріблясті силуети літаків на рівному полі. Один із «юнкерсів» загорівся. В кров'янистому світлі видно було людей, що бігли до літаків з протилежного кінця аеродрому.
— Ага, заворушилися! Вогонь!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вулиця Червоних Троянд» автора Анатолій Стась на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ОПОВІДАННЯ“ на сторінці 27. Приємного читання.