Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Деякий час усі в каюті, немов змовившись, дружно мовчали. За бортом чувся притамований хлюпіт води, за стінкою в сусідній каюті хтось розкотисто сміявся. Протяжно загудів зустрічний пароплав, промайнув за бортом букетом веселих вогнів.

Чоловік на дерев'янці, підклавши піджак під голову, ліг, заплющив очі. Але я бачив: він не спить, його вії дрібно тремтять. Рантом рвучко підвівся, витяг коробку «Прибою».

— Хлопці, як воно там служба на кордоні?

— Звичайна служба, — відповів сержант. — А що вас цікавить, папашо?

Безногий кинув на столик цигарки, уважно глянув на сержанта:

— У Раві-Руській не доводилося бувати?

— Чому ж ні, доводилося. А ви звідки ті місця знаєте?

Той не відповів. Здається, він хотів ще про щось запитати, але не запитав. Знову ліг і відвернувся до стіни.

В каюті стало тихо-тихо. Прикордонники почали роздягатися. Єфрейтор клацнув вимикачем: у фіолетових сутінках обличчя безногого здавалося ще темнішим. Він довго не спав, перевертався з боку на бік. І щось недоговорене лишилося між нами, неясний, наче передчуття, смуток оселився в каюті, незримо плив крізь ніч.

… Прокинувся я на світанку. Теплохід стояв. В ілюмінатор зазирало ясне сонце. Койка внизу напроти була порожня. Я вийшов із каюти. За бортом виднілися стрімкі тополі, дерев'яний дебаркадер. На пристані височіла гірка поштових мішків, стояли великі корзини з огірками. Вусатий дядько в тільнику та рудій, вицвілій мічманці відв'язував човна. По трапу з кошиком у руці, кульгаючи, сходив наш сусіда по каюті.

Від парокінної підводи, що стояла в затінку під тополями, назустріч безногому дибуляв маленький дідусь із батогом на плечі, а поряд бігла дівчинка років п'яти в солом'яному брилі і в червоній у білий горошок кофтині. Чоловік на дерев'янці підхопив дівчинку на руки — вона сміялась, обхопила його коричневу шию рученятами.

Та ось дерев'яний дебаркадер, натовп, підвода, високі тополі — все гойднулося і тихо попливло назад. Теплохід безшумно відчалив од пристані. Зненацька перед моїми очима майнула картата сорочка. Відштовхнувши мене, пасажир, якому я ввечері дан припалити цигарку від запальнички, припав до поручні», по відриваючи погляду від пристані.

— Камрад!.. Камрад Мі-ко-ла! Цо я, Отто! Це я-а-а!.. — кричав німець, махаючи рукою безногому.

Наш недавній сусіда по каюті опустив дівчинку на землю і побіг понад берегом біля припнутих човнів, вгрузаючи в пісок дерев'янкою. Він теж щось кричав, махав рукою. Але теплохід набирав швидкість, пристань повільно віддалялася, зменшувалася, огорталася ранковим: туманцем.

Пасажир у картатій безрукавці стояв блідий, розгублений, подив і гірко розчарування водночас, підбивалися в його очах. З кают виглядали заспані люди. Прикордонники з рушниками через плече стояли в дверях каюти, запитливо поглядали то на німця, то на мене.

— Прошу вибачити, — сказав я, — чоловік, якого ви щойно кликали, всю ніч був ось у цій каюті.

— Як!? — мені здалося, що німець ось-ось заплаче. — Він був корабель… каюта? О камрад, ви… так негарно жарт!

— Я не жартую. Він справді плив на теплоході.

— Неймовірно… Я міг розмова… Ферштеен зі? Наш зустріч… Я буду пояснити…

— Вам відоме його прізвище? Адреса?