Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Він подивився на мене з докором, заперечливо похитав головою:

— О найн, найн! Його назіваль Мікола. Він може жити… той ляндунгашпляц, той… — німець показав рукою на пристань. — Ферштеен зі?

Я здогадався, що саме він хотів сказати.

— Мабуть, ви помиляєтесь. Вірогідніше, що він живе в тій місцевості, де сідав на теплохід. Бо говорив: дружина виряджала в дорогу…

Підвівши німця до розкладу руху на пасажирській лінії Херсон — Київ, я вказав на один із населених пунктів поблизу Черкас.

— Ось тут. Хоча це тільки припущення.

Ще раз вибачившись, я поцікавився, чому так схвилював німця чоловік на дерев'янці, звідки він знає його.

— О, зольдатен, грешивахтерн… Розумієте? Я погано вмію ваша мова. Але ви… треба почути моя історія.

… Його звали Отто Штегліц. Сяк-так він пояснив, що працює агрономом десь під Дрезденом, повертається оце додому після поїздки на Кубань, де побував на запрошення відомого селекціонера. Частину шляху вирішив здолати на теплоході, аби подивитися на нове Кременчуцьке море. Кілька разів Штегліц виймав сигарети, нервово припалював від моєї запальнички, намагався говорити спокійно. Та це йому не вдавалося. Від хвилювання він забував і ті окремі наші слова, які знав. Чим далі, то все менш розуміли ми з прикордонниками його уривчасту розповідь, пересипану німецькими фразами. Він повторював про якогось гауптмана, про концтабір, літаки, про польське місто Ченстохов, часто вживаючи ім'я Мікола.

Виходило, що німець зустрів, вірніше, побачив на пристані саме того Миколу, з яким були пов'язані в минулому якісь великі події. Я бачив: безногий теж упізнав німця. Але що могло бути спільного між ними? Історія ця всіх нас заінтригувала, та не було вже часу розібратися в ній до кінця. Наближалася моя рідна пристань; село мого дитинства, в якому я не був стільки років, вже біліло хатами на високій горі Пивиха, яка височіла колись над Дніпром, а тепер омивалася морем. Теплохід розвертався до причалу.

Почувши, що я буду сходити, Штегліц ухопив мене за руку:

— Їх шрайбе зіх. Ферштеен зі? Папір. Писати вам… — і простягнув мені блокнот.

Я написав йому свою адресу.

І ось із Німеччини мені надійшов лист.

«… Восени 1943 року полк, у якому я служив телефоністом, відступав степами України, — писав у ньому Отто Штегліц. — Ми відкочувалися за Дніпро. Полк наш входив до складу танкової армії. Незабаром залишилися тільки дві общипані роти. Радянські війська прикінчували нас. Чад «бліцкрігу» на той час уже вивітрювався з голів багатьох солдатів Третього рейху. Мені все частіше спадало на думку: яке майбутнє чекає німців? Я почав всерйоз думати про те, щоб кинути все до біса, доки не пізно, і чекав лише слушного випадку, аби здатися в полон. Звернення членів «Вільної Німеччини» — колишніх офіцерів та солдатів вермахту, — незважаючи на терор польових судів, не раз потрапляли до наших рук. Якось на одній із таких листівок я побачив підпис генерала, який півроку тому командував нашою дивізією. Генерал писав: «Гітлер кинув Німеччину в пекло, справа честі німців-патріотів наблизити кінець розв'язаній фашистами війні».

Я виріс у простій селянській сім'ї. Ні батько, ані старший брат, який загинув у Франції, ніколи не висловлювали симпатій до нацистів. Навпаки, батько завжди говорив про наці приблизно так, як заявляв тепер у відозві колишній генерал. Я вирішив здійснити свій задум якнайскорше. Але все склалося інакше. Я бовкнув зайве в присутності одного обер-єфрейтора, свого земляка. Він негайно доніс на мене. Мою «справу» розбирав військово-польовий суд. Через кілька днів я опинився далеко від фронту і став в'язнем концтабору.

І раніше мені дещо доводилося чути про страхітливі злочини есесівців у концтаборах, а після суду мені надали можливість пересвідчитись у правдивості чуток на власні очі. Мене привезли до концтабору вранці, а до вечора того дня похоронна команда закопала понад сто чоловік забитих та померлих з голоду. У концтаборі я зустрів чимало співвітчизників. Проте, відверто кажучи, уникав з ними розмов. Випадок із земляком-зрадником багато чого навчив. Тому вийшло так, що я почав тулитися до іноземців. Спочатку познайомився з поляками — поручиком Сігізмундом і робітником з лісопильного заводу Едвардом, а згодом з іспанцем Мануелем.

З часом ми добре-таки здружились. Поляки мріяли про втечу. Мануель сипав прокльони на голови французьких жандармів, які передали його гітлерівцям. Він воював в іспанській республіканській армії проти франкістів, потім із своїми товаришами перейшов кордон, маючи надію знайти притулок у Франції. Коли фашисти захопили Францію, маршал Петен видав їм іспанських антифашистів. Так Мануель потрапив за колючий дріт.

Одного разу Едвард підвів мене до високого, виснаженого працею й голодом чоловіка, якого в бараці всі звали «капітан Микола». Поляки розповіли, що він — радянський офіцер-прикордонник, — перебував у багатьох таборах для військовополонених, пробував тікати, але невдало, потрапив до тюрми, виніс нелюдські знущання, та якимось чудом залишився живий. Капітана знало багато в'язнів, вони з повагою ставилися до нього.

— Ти був на Східному фронті? — запитав мене при розмові капітан.