Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Бачиш, ти не зважив на мою пораду і потрапив у м’ясорубку. Тебе дуже цікавило, хто такий Штуленц? Це я. І тут нічого не вдієш, Галею. Люди з вашої організації просто не уявляють собі, скільки існує методів та засобів у роботі професіоналів, котрим належить заганяти вашу братію в кут. Ти про дещо догадався, це так, але пізно, занадто пізно!

— Шкода, не розкусив я тебе там, у кафе, а то б засміявся ти на кутні. — Галей з тугою й безсиллям поглянув на відчинене вікно, звідки долинало галасливе й веселе пташине цвірінькання. Беккер догідливо зірвався з місця.

— Облиште його, Беккере, ще встигнете, — зупинив «садівника» Штуленц. — Подзвоніть, щоб прислали оперативну групу.

— Слухаю!

Довготелеса постать у комбінезоні метнулася до дверей, та раптом немовби наштовхнулася на невидиму перепону. Якась сила відкинула Беккера назад у кімнату, тіло його стусонулось об стіл, а руки безладно хапали повітря. Грюкіт перекинутого столу злився з оглушливим виляском пострілів.

І роззявлений рот Беккера, і несамовитий крик Кадіуса, прошитого кулями в кріслі, й акробатичний стрибок Дап’ю-Штуленца до вікна — все це замиготіло перед очима Галея, як гарячкове марення. Інстинктивно він сахнувся до стіни.

По той бік відчинених дверей у холі якось боком стояла Жермен. Автомат у невмілих руках здригався, трясся, випльовував у кімнату черги, а вона все тиснула на гачок. Від крісла, з якого сповзав, звісивши голову, професор Кадіус, відлітало шмаття. Беккер лежав на перекинутому столі, по ньому хльоскали черги «стен-гана», кришили поліроване дерево…

За мить теплий важкий автомат опинився в руках Галея. Він підскочив до вікна і випустив з десяток куль Штуленцу навздогін, але майже навмання, бо того вже поглинула зелена гущавина. Галей вхопився за віконну раму, наміряючись ривком вискочити надвір, щоб наздогнати, розрядити автомат в рожевощоке бридке обличчя перевертня…

Та тверезий глузд зупинив його.

Галей схопив Жермен за руку. Вони побігли через хол і, хоч не зронили жодного слова, одночасно повернули до сходів, що вели на другий поверх.

«Фіолетова» зала зустріла їх тишею. Лише згори, з-під склепіння, долинало сухе колюче потріскування.

— Жермен, погляньте!

Над циліндром «капкана» золотим пилом роїлися іскри, вони охоплювали металевий кожух палахкотливим німбом, і в цьому було щось загрозливе, як сигнал тривоги.

Жермен закинула голову, пошепки сказала:

— Він там, швидше нагору!

Але Галей бачив — до «капкана» їм не дістатися. Дві нижні спіралі гвинтових сходів лежали на підлозі безладним нагромадженням металевого пруття.

— Яне, що сталося? Чуєте, Яне? — Галеїв голос лунко забився під склепінням. На майданчику з’явилася полякова постать. Він перехилився через поручні, замахав рукою.

— Негайно залиште віллу! Йдіть звідси, скоріше, скоріше!

— Що з вами, Тронковський? Спускайтеся вниз!

Не слухаючи, Тронковський закричав щось по-польськи, схопився і гримнув несподівано гучним басом на всю залу: