Хто є хто. На дивані президента Кучми

Мій другий візит в Америку відбувся наприкінці листопада 2003р. -

рівно в третю річницю касетного скандалу. Я попередив Миколу, що

прилечу не один, а разом з німецьким бізнесменом українського

походження. Це був Андрій Захарків, який, крім інших достоїнств,

прекрасно володів англійською мовою. З досвіду минулої поїздки за океан я

розумів, що вирушати до Миколи без перекладача небезпечно.

На цей раз наш літак приземлився у Вашингтоні. З часу попередньої

зустрічі Микола помітно змінився: поправився, став виглядати солідніше і

впевненіше. Він приїхав за нами в аеропорт на власному автомобілі. Це був

маленький (за американськими мірками) яскраво-червоний "Додж". Жіноча

модель, - зазначив я про себе, - напевно Ліля вибирала.

Виїхавши на автостраду, Мельниченко впевнено зайняв ліву смугу і

почав набирати швидкість. Ще в аеропорту ми почали базікати,

обмінюючись новинами. Микола продовжив це заняття за кермом. Від

радості з нагоди мого приїзду він забув про все на світі. Розговорившись, він

перестав звертати увагу на дорогу і сильно перевищив швидкість. Я теж

випустив з уваги, що в Америці, на відміну від німецьких автобанів, діють

жорсткі обмеження. Незабаром нас наздогнала поліцейська машина з

включеними сиренами і мигалками. Від несподіванки Микола різко

загальмував і, замість того, щоб прийняти до узбіччя, зупинився прямо в