TextBook У 60 – 70-х роках XX століття комп’ютерна промисловість потужно розвивалася. IBM, Digital Equipment Corporation (DEC), Sperry та інші компанії, які увірвалися в цю галузь, розгорнули діяльність по всьому світу, вдосконалили й розширили лінійки продуктів, додавши ринки обслуговування та периферійного обладнання. Одначе 1978 року, коли найбільші виробники комп’ютерів були націлені на створення більших і потужніших машин для бізнес-ринку, фірма Apple Computer, Inc. укшталтувала абсолютно новий ринковий простір, випустивши свій домашній комп’ютер Apple ІІ.
Усупереч панівній думці насправді Apple не був першим персональним комп’ютером на ринку. За два роки до того компанія Micro Instrumentation and Telemetry Systems (MITS) випустила Altair 8800. Серед любителів комп’ютерів на Altair покладалися великі надії. Business Week швидко охрестила MITS «IBM домашніх комп’ютерів».
Проте блакитного океану MITS не створила. Чому? У її машини не було монітора, постійної пам’яті, вона мала всього 256 одиниць оперативної пам’яті, так само бракувало їй програмного забезпечення й клавіатури. Щоб увести дані, користувачі перемикали тумблери на передній панелі, а результати програми відображались у вигляді лампочок, які засвічувалися на передній панелі в певному порядку. Не дивно, що для такого складного в застосуванні домашнього комп’ютера не знайшлося ринку. Сподівання були такі скромні, що того самого року Кен Ольсен, президент Digital Equipment, виголосив свою славетну фразу: «Людині зовсім не треба мати вдома комп’ютер».
За два роки Apple II створив блакитний океан домашніх комп’ютерів і змусив Ольсена пошкодувати про свої слова. Ґрунтуючись переважно на тодішній технології, Apple II пропонував «усе в одному» – зручний у використанні пластиковий корпус із вбудованою клавіатурою, блоком живлення і пристроєм для відображення графіки. До Apple II додавалося різноманітне програмне забезпечення, від ігор до бізнес-програм, як, наприклад, текстовий редактор Apple Writer і електронна таблиця VisiСаlс, що зробило комп’ютер приступним масовому споживачу.
Apple змінила загальноприйняту тоді думку про комп’ютери. Їх припинили вважати за пристрої для диваків, схиблених на технологічних новинках; персональний комп’ютер, як колись Модель Т, став неодмінним атрибутом американського дому. Усього через два роки після появи Apple II кількість проданих компанією Apple комп’ютерів перевищила 200 тисяч на рік. Через три роки після свого заснування компанія потрапила до списку Fortune 500 – небувала ситуація в бізнесі.[102] 1980 року близько двох дюжин компаній продали 724 тисячі персональних комп’ютерів, заробивши понад 1,8 мільярда доларів.[103] Наступного року на ринку з’явилися ще двадцять компаній, і число продажів подвоїлося, досягнувши 1,4 мільйона одиниць і принісши майже 3 мільярди доларів прибутку.[104]
IBM перші кілька років діяла дуже обережно, чекаючи й вивчаючи ринок і технології для випуску власного комп’ютера. 1982 року компанія суттєво розширила блакитний океан домашніх комп’ютерів, запропонувавши набагато відкритішу структуру, що давала іншим компаніям змогу писати комп’ютерні програми й розробляти периферійні пристрої. Розробивши стандартизовану операційну систему, для якої зовнішні розробники могли створювати програмне забезпечення і периферійний інструментарій, IBM зуміла утримати ціни й витрати на низькому рівні, при цьому запропонувавши клієнтам більшу користь. Завдяки економії від масштабу та обсягу виробництва компанія змогла встановити ціну, приступну масовому покупцеві.[105] За перший рік IBM продала 200 тисяч персональних комп’ютерів (ПК) – дещо менше від того, що планувала продати за п’ять років; до 1983 року покупці придбали вже 1,3 мільйона персональних комп’ютерів IBM.[106]
ПК-сервери CompaqРозширювався ринок ПК, коли все більше американських корпорацій купувало та встановлювало їх у себе, водночас зростала потреба об’єднати їх у мережу, щоб виконувати прості, але важливі завдання, наприклад передавати файли або спільно користуватися принтерами. Створена IBM галузь, яка виробляла комп’ютери для бізнесу й до якої приєдналися HP, DEC, Sequent, а також багато інших компаній, пропонувала висококласні системи, що дозволяли виконувати найважливіші корпоративні завдання, а також об’єднати величезну кількість операційних систем і програмних додатків. Одначе ці машини занадто дорого коштували й були вельми складними, щоб їх завантажувати простими, але потрібними справами на взір обміну файлами чи спільного користування принтером. Це було надто очевидно малим і середнім компаніям, яким конче треба було забезпечити своїм співробітникам можливість усім гуртом користуватися одним принтером та обмінюватися файлами, але при цьому абсолютно ні до чого було вкладати великі гроші в складну структуру міні-комп’ютерів.
1992 року Compaq змінила ситуацію й успішно створила блакитний океан ПК-серверів, випустивши ProSignis, принципово простіший сервер, оптимізований з метою виконувати найпоширеніші завдання на кшталт обміну файлами й спільного користування принтером. Завдяки цьому з сервера усунули доконечну оперативну сумісність хоста з безліччю операційних систем, від SCO UNIX і OS/3 до DOS, яким були чужі ці засадничі функції. Новий ПК-сервер давав покупцям удвічі більше можливостей обмінюватися файлами й спільно використовувати принтер, а також удвічі вищу швидкість, аніж міні-комп’ютер, і коштував при цьому втричі менше. Що стосується Compaq, то значне спрощення машин призвело й до помітного зниження виробничих витрат. Створення ProSignis та вслід за ним іще трьох моделей ПК-серверів не лише дало новий імпульс продажу ПК, а й менше ніж за чотири роки перетворило виробництво серверів на галузь із обігом у 3,8 мільярда доларів.[107]
Комп’ютер DellУ середині 1990-х років корпорація Dell (Dell Computer Corporation) створила новий блакитний океан у комп’ютерній індустрії. Зазвичай виробники комп’ютерів конкурували між собою, намагаючись запропонувати більш швидкі комп’ютери з великою кількістю характеристик і програмних додатків. Однак Dell усупереч цій логіці змінила процес придбання й доставки комп’ютера покупцями. Продаючи комп’ютери безпосередньо споживачам, Dell змогла це робити на 40 % дешевше, ніж дилери IBM, і при цьому й далі отримувала прибуток.
Прямі продажі сподобалися клієнтам іще й тому, що Dell пропонувала небачено короткі терміни доставки. Приміром, від замовлення до доставки комп’ютера в Dell минали чотири дні, тимчасом як конкуренти на це в середньому витрачали тижнів десять з гаком. Ба більше, за допомогою онлайн і телефонної системи замовлення клієнти дістали змогу добирати комп’ютер на свій смак. З іншого боку, збирання комп’ютерів на замовлення дозволило Dell значно скоротити складські витрати.
Сьогодні Dell, без сумніву, є лідером на ринку за кількістю продажів ПК; прибутки корпорації злетіли з 5,3 мільярда доларів 1995 року до 43 мільярдів доларів 2006 року.[108] Нові блакитні океани й далі створюються в комп’ютерній індустрії, від планшета iPad від Apple до послуг віртуальних хмарних сховищ, що давно перестрибнуло можливості Dell. Щоб зберегти свою роль на ринку, завдання компанії Dell полягає в створенні нового блакитного океану, і це має знову заполонити уяву й відкрити гаманці покупців. Без цього Dell не пощастить вийти з червоного океану жорсткої конкуренції, де компанія зараз себе бачить.
Як і в автомобілебудуванні, блакитні океани в комп’ютерній індустрії були укшталтовані не за допомогою новаційних технологій як таких, але завдяки об’єднанню технології з тими елементами, що являють собою особливу цінність для покупців. У випадку з IBM 650 і ПК-сервером Compaq новацію цінності досягали через спрощення технології. Крім того, ми могли бачити, що старожили галузі – CTR, IBM, Compaq – відкривали блакитні океани так само часто, як і новачки, на взір Apple і Dell. Кожен блакитний океан пройшов довгий шлях для зміцнення позицій свого бренда й сприяв не лише зростанню прибутків компанії-відкривача, а й усієї комп’ютерної галузі.
Кінотеатри
Тепер поговорімо про кінотеатри, які дають багатьом з нас нагоду розважитися після роботи або у вихідні. Відлік цієї галузі в США можна вести з 1893 року, коли Томас Едісон виставив на загальний огляд «кінетоскоп» – дерев’яний ящик, усередині якого промінь світла проходив крізь кіноплівку. Глядачі могли зазирати в окуляр тільки по одному, і розвага дістала назву «піп-шоу».
Два роки по тому співробітники Едісона розробили проекційний кінетоскоп, який показував рухомі картинки на екрані. Одначе цей апарат не використовували серйозно. Стислі фільми тривалістю кілька хвилин демонстрували в перервах між діями водевілів у театрах. Робилося це для того, щоб підвищити цінність вистав за участі акторів, що було основною сферою діяльності театрів, а не відкрити окремий розважальний захід. Технологія давала змогу створити кінотеатри, проте ідея створення блакитного океану тоді ще не зайшла в голову нікому.
NickelodeonСтан справ змінив Гаррі Девіс, який 1905 року відкрив у Піттсбурзі (штат Пенсильванія) перший дешевий кінотеатр, так званий Nickelodeon. Вважається, саме завдяки Nickelodeon був створений величезний блакитний океан галузі кінотеатрів у США. Подивіться, чим відрізнялися кінотеатри від звичних театрів. Хоча більшість американців на початку ХХ століття належали до робітничого класу, театр, який пропонував постановки п’єс, опер і водевілів, призначався соціальній еліті.
Оскільки пересічна родина одержувала всього 12 доларів на тиждень, візит до театру був таким людям просто неприступним – задорогим. Середня вартість квитка в оперу становила 2 долари, а на водевіль – 50 центів. Більшість театрів були надмірно серйозні. Вони не приваблювали не надто освічених представників робітничого класу. До того ж відвідування їх спричинювало незручності. Вистави відбувалися лише кілька разів на тиждень, а оскільки більшість театрів розташовувалася в багатьох районах міста, робітникам було важко туди дістатися. Вагомішій частині американців такі розваги були неприступними.
А ось квиток до Nickelodeon Девіса коштував п’ять центів (п’ятицентова монетка називається «нікель», звідси й назва кінотеатру). Девісу досить було цих п’яти центів, оскільки він спростив увесь театральний антураж і залишив тільки головне – сидіння й екран – та розміщував кінотеатри в дешевих робітничих районах. Потім він подбав про те, щоб час сеансів був зручним, а їхня кількість достатньою – його кінотеатри відкривались о восьмій ранку і давали сеанс за сеансом до півночі. У Nickelodeon показували веселі, невибагливі комедії, зрозумілі практично будь-кому, незалежно від освіти, мови або віку.
Робітники валили в Nickelodeon, де за день могли розважитися близько семисот чоловік. 1907 року Saturday Evening Post повідомила, що кількість відвідувачів кінотеатрів за день перевищила два мільйони.[109] Незабаром Nickelodeon поширилися по всій країні. До 1914 року в США вже було вісімнадцять тисяч Nickelodeon, які відвідували до сімох мільйонів осіб на день.[110] Блакитний океан виріс у тримільярдну індустрію.
«Палас-театр»1914 року, коли блакитний океан Nickelodeon досяг свого піку, Семюел «Роксі» Ротапфель вирішив привнести чарівність рухомих картин у життя середнього й вищого класу, що саме починав зароджуватись, і відкрив у Нью-Йорку перший у США «Палас-театр». Доти Ротапфель володів безліччю Nickelodeon. На відміну від Nickelodeon, які вважали за низькосортні та примітивні заклади, «палас-театри» Ротапфеля являли собою вишукані кінозали з екстравагантними канделябрами, дзеркальними холами й величезними дверима. Служителі, котрі відганяють машини на стоянку, плюшеві двомісні дивани й довгі фільми з театральними сюжетами – відвідати такий кінотеатр не соромно було також любителям театру й опери. Ціна ж на квитки була цілком прийнятною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стратегія блакитного океану. Як створити безхмарний ринковий простір і позбутися конкуренції» автора Рене Моборн на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Додатки“ на сторінці 3. Приємного читання.