Розділ «Чотири шаблі Роман[130]»

– Чому ж нам треба повертатись додому?

– Тому, Ничипоре, – одповів Остюк, – що є у нас ще Галат, є Шахай, якого не перемогла армія ворогів, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо всі до столу і вип'ємо четверть доброго вина. Ізгадаємо ту силу прекрасних та відважних бійців, що ми їх поклали на фронтах. Успенівка й Павлівка, Покрутівські яри, ріка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли – Іван, Петро, Семен і Панько воскреснуть між нами, в наших розмовах. Ми поділимося радістю й сумом, набутим досвідом мирного життя. Може, ми й заплачемо з великої радості.

Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось і вийшла з землянки.

– Куди вона? – запитав Остюк похмуро.

– По дрова, певно. Тут лісок поруч.

– Де ж вона вночі їх знайде? – розгнівано сказав Остюк. Він побачив біля пічки купу дров. – Дрова є, а в неї у очах гіркі сльози, коли виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипіло?!

Марченко одвернувся від світла.

– Піди, – сказав побратим Остюкові, – вона не до китайця.

Остюк раптом глянув на двері, нетерпляче відчинив їх і вибіг. Хвилин через кілька він повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без пам'яті. Остюк поклав її на ліжко і став робити штучне дихання.

– Понімаєш, старушка, – шепотів він, – тобі ще не пора вішатися. Нам треба, щоб ти нам повечеряти дала.

Марченко подивився на Наталку байдуже і попросив води, щоб напитися. Його мучила жага.

Сьома пісня

Голос:

Ми путь свою пройшли, як ґалаґан,

Що з неба, од зорі схилив орбіту.

У ніч, у млу, у біль, у дикий лан

Летіло непідковане копито!

Дихання моря пестило фрегат.

Широкий вітер з півдня шторм заводив.

Незнаних напрямків ішов пасат,