Розділ «Чотири шаблі Роман[130]»

– Ви, звичайно, змінилися за ці роки, – вирішив Остюк, – але я вас одразу впізнав. Не може бути на світі такої подібності!

– Не знаю, – сказала жінка, як загіпнотизована. Вона не піднімала на Остюка очей.

Зовсім розгублений прийшов він до землянки, де жив Марченко. Побратим саме вийшов. Маленька лампа світила на столі.

– Ничипоре Олександровичу, – ніби жартома вимовив Остюк, – чи знаєш ти сам, яка ти фатальна людина? Кожен твій крок угрузає на аршин у землю.

Марченко винувато осміхнувся і витяг з-під подушки шкіряний капшук.

– Золото, – озвався він, – дві порції золота.

І подав капшук Остюкові. Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слід. Згадався колишній Марченко, що здобув зброї, скликав армію й передав її товаришам. Тепер він так само, як армію, віддає золото. Увійшовши до землянки, побратим зняв і протер окуляри.

– Золото, – подав йому Остюк, – що на нього можна зробити?

– Це не мільйон і не десять тисяч, – одповів побратим, подумавши, – можна скласти на весну партію і намити сто тисяч. Ви не забули туди дороги? – запитав він Марченка, одразу зрозумівши, звідки золото.

– Знайду, тільки б із ногою моєю нічого не трапилося – пече як вогнем.

– Рана легка, та крові витекло чимало. Набереться крові до весни.

Остюк поклав капшука на стіл і став ходити з кутка у куток. Марченко слідкував за ним очима. «Це другий Остюк, – подумав Марченко, – скільки зморщок поклало на нього життя!»

– Ничипоре, – вимовив Остюк, – чи хочеш ти знову стояти разом з нами? Тяжко тобі йти самому по землі! Сім років віддали ми війні, сім найкращих юнацьких років. Ми стали зрештою все бачити в чудному освітленні. Ми спустошені, Марченко, до краю спустошені для того, щоб жити поодинці. Життя людське для нас тільки велике поле атаки, де падають поруч і попереду, де знищити людину – звичайна фізіологічна потреба, як напитися горілки. Де для нас добро і де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те, чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кінець життя, той біль розчарування і марність життя – ми взнали юнаками, і тепер на порозі справжнього, увійшовши в мужність, увесь час почуваємо на собі жах юності, свідомість непотрібності існування. Треба нам зібратися всім докупи, щоб розсудити гуртом, як ізнайти спокій.

До землянки ввійшла Наталка і сіла в темний куток біля залізної пічки.

– Може, смерть собі заподіяти, – провадив Остюк далі, і Наталка від несподіванки здригнулася, – щоб одразу з усім покінчити? Може, до пустелі податися, де серед пісків і спеки відчути гордість справжньої людини, знайти крихітки віри в собі, бо розум наш розтоптала чоботом війна?

– Шукати спокій соромно мужчині, – зауважив побратим, – краще тоді шукати смерті, хоч і це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.

– Мету? – перепитав Остюк. – Невже ми не мали мети, коли билися за неї?

– У царя ви воювали з примусу, а потім – за прекрасне майбутнє, що його й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутнє, треба десятки років зміцняти його працею, упертістю й терпінням. Це не ваша професія, – закінчив побратим, – бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хіба ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви ламаєтесь надвоє!

Марченко подивився на Остюка і на чудну людину в окулярах. «Хто він такий?» – питали його очі.

– Це мій побратим, – Остюк помітив запитання, – я знайшов у ньому життя, коли іншим здалося, що він мертвий. Я врятував його, за що він уже встиг мені віддячити не раз! Звуть його Михайлом, як і мене.