Розділ «Чотири шаблі Роман[130]»

– Марченко! – прохрипів Остюк, почувши голос. Він подумав, що божеволіє. Кінь довіз його до сосни. Під нею лежала людина без пам'яті, зарившись обличчям у сніг, не випускаючи рушниці з рук. Остюк зіскочив з коня, шкутильгаючи підійшов до людини, підняв їй голову і заглянув у обличчя: перед ним лежав Ничипір Марченко – сивий, змучений, очі в нього були мокрі від сліз.

– Понімаєш, – сказав сам до себе Остюк, – яка тісна земля!

У бараці Лі-Тіна пили тільки спирт. Остюк прийшов сюди посидіти, залишивши біля Марченка побратима. Це була низька й задимлена землянка, довгий дощатий стіл стояв посередині й кілька лав. Лі-Тін подавав їжу й напої. Через сінці видко було кухню, де поралася жінка. Остюк, сівши край столу, звернув на себе загальну увагу.

– Могорича з вас, – сказав йому сусіда.

– За що? – здивувався Остюк.

– Ви, певно, з Ничипором багато золота намили.

– Я не цікавлюсь золотом.

– Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу?

– Я ходив туди у своїх справах, – прошепотів Остюк, – і раджу вас мої справи залишити мені.

Він стукнув кулаком по столі з усієї сили.

– Хазяїне, – почув Лі-Тін шепіт Остюка, бо навкруги стало раптом тихо, – націди дві міри гарячого – у мого сусіди гуляща горлянка, хай вип'є.

Навкруги прихильно зареготали. Бородатим старателям одразу Остюк сподобався. Сам він нахилився над столом і згадав розповідь Марченка про те, як той воскрес. Виходило, що так хотів Шахай. Він показав Ничипорові наказа про його арешт і попередив, що навряд чи зможе знову визволити. Марченко злякався. І ось що надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу полоненого і наказав Марченкові прострелити тому голову. «Я виконав це», – зізнався Ничипір. «Дивися, Олександровичу, це ти розстріляв самого себе», – сказав на прощання Шахай, і Марченко пішов бродити по білому світі. Остюк пригадував деталі похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на могилі, як жорстоко металися партизани за смерть Марченка. Минуле приходило з забуття, Остюк жахнувся проклятої долі товариша. Багато було чудного й незрозумілого тут, і жорстокий Шахай стояв десь далеко, як невблаганний гнів.

– Кралю Ничипорову бачили? – запитав Остюка сусіда. – Може, ви зробите її добрішою? Загляньте через сіни до кухні, коли ви розумієтеся на жінках.

Остюк не звернув уваги на пораду. Він надумав везти з собою Марченка на батьківщину. Треба рятувати людину від ганебної пристрасті до золота. Він розплатився й вийшов. На дверях йому зустрілася жінка. Остюк придивився до її обличчя.

– Здорові були, Наталко, – сказав він, вирішивши не дивуватися ні з чого в цій чужій країні, – а де ваша донька?

– У мене дочки немає, – одповіла жінка.

– Хіба ви мене не пізнаєте? Я ж Остюк – товариш вашого Шахая.

– Я вас уперше бачу, а Шахай – це людина, яку кляне Ничипір.

– Ви не пригадуєте, як ми весілля справляли? Як ми в рейд ходили?

– Цього зо мною не було, – одповіла жінка й зблідла.