Розділ «Майстер корабля Роман[112]»

– На кого маєте підозріння? – запитав один, розкладаючи папери.

Я глянув на Богдана суворим і застережливим поглядом. Він зрозумів мене і заплющив очі.

– Нас, очевидячки, хотіли пограбувати, та щось перешкодило. Ні на кого підозрінь не маємо і вважаємо це за напад портових грабіжників.

– Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогів.

«Своїх друзів», – подумав я, але допитувачеві не відповів. Він зібрав папери і вийшов разом із лікарем і супутником. Богдан розплющив одне око.

– Ми й самі добрі шукачі, – посміхнувся він.

Ми провадимо перервану розмову.

– Коли ви йшли, – каже Богдан, – і він вам перегородив дорогу, я одразу став бігти на поміч. Заблищав ніж. Ви схватили його за руку і припали до неї ротом.

– Я укусив його.

– Потім ви одсахнулися, і він вас ударив ножем. Ви помітили, в якій руці він тримав ножа? У лівій руці. Він, значить, лівша. От звідси нам і треба виходити: він лівша, на лівій руці від зубів мусить бути знак. Ну, що – ловко?

– А який на ньому був одяг?

– Я не помітив, а ви?

– Мені здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу – можливо, то мені в очах зарябіло.

– Значить, я починаю?

– Можете починати, тільки щоб Сев не помітив ні крихти. Навіть коли це зробив він, то й тоді я любитиму його і не зраджу дружби. Така дурниця, як ніж, не може відгородити від мене Сева.

– Нащо ж тоді дошукуватись?

– А цікаво буде колись йому згодом нагадати і посміятись разом. Мені здається, що він уже кається.

Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозуміти.

– Адже ви любите ту дівчину?

– Це не стосується до нашої балачки.