Розділ «Майстер корабля Роман[112]»

Я мовчав, зломлений освіченістю Професора.

– Щоб остаточно вас приголомшити, – продовжував останній, – я покажу вам зараз книжку, якої ви скрізь шукаєте і про яку завше думаєте.

– Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дістали мені…

– Дивіться, – перебив Професор, – чи добра? Вік її вимірюється тисячоліттями.

Він подав мені розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав на столі. Це був старий китайський рукопис. На сторінці, що мені її запропонував Професор, були намальовані тушшю деталі й розміри великого морського паруса. Я переглянув кілька сторінок – передо мною лежав рукопис китайського корабельного майстра. Тексту, звичайно, я не добрав, але малюнки й креслення, добре й умілою рукою пороблені, – показували мені повну картину будування. Я забув за Професора, захопившися дорогоцінною річчю.

– Чай готовий, – зауважив Професор, – книжка є моя свята власність. Ми будемо нею лише користуватися під час будівлі, а я подарую її вам тільки в день вашого весілля, і то – весілля саме з цією сьогоднішньою, з єгипетською царицею. Сідайте пити чай.

Справді, приємні пахощі чулися вже в кімнаті. Чай був на диво запашний і розкішний. Зовсім розгублений сів я пити чай з помаранчевим варенням. У мене перемішалося все: корабель, книжка, божок, Тайах, чудні плетені паруси з книжки й ті тисячі років, які незримо перебували в кімнаті Професора.

– Про вас часто думаю, – казав Професор далі. – Чи маєте ви самі всю ту енергію й завзяття, упертість і хоробрість, що ви їх збуджуєте в інших? Коли самі не маєте – тоді яке право дано вам хвилювати так мене? Ви подивіться – он у мене лежать книжки і плани. Скільки хитрощів і вміння треба було мені прикласти, щоб зібрати їх усіх докупи! Кайтеся, нещасний, – закінчив Професор, спокійно сьорбаючи з блюдечка чай.

Я нічого не розумів. Але мені не дозволено було встати доти, доки я не віддав цілком уваги запашному китайському напоєві.

– Тепер дивіться, – сказав Професор.

Перша книжка була «Навігація», друга – «Космографія і морські шляхи», третя – «Плавання в доісторичні часи», четверта – «Шукання Індії», п'ята – «Христофор Колумб і Фернандо Кортец», шоста – «Паруси всіх народів», сьома – «Будова дерев'яних кораблів», восьма – «Метеорологія і вітри», дев'ята – «Вітрильне господарство», десята – «Морська торгівля», одинадцята – «Гавані світу», – книжок було стільки, що Професор міг спокійно тримати іспита на капітана далекого плавання.

Дивуватися мені було більше нікуди. Я розгублено, ошарашений такою кількістю книжок, подивився на Професора, а останній розчиняв тим часом шафу і пропонував мені ще цілу гору книжок – старих і нових.

– Нащо ви їх стільки зібрали? – простогнав я.

– Відбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цій справі. Чи, може, ви гадаєте, що відбудувати так легко?

– У мене і в думці не було, що це така глибока справа. А тепер…

– А тепер відійдіть набік і перечекайте. Ви думаєте, що це вам жарти? Через те, що у вас цього «і в думці не було», я й питаю вдруге: чи маєте ви самі ту енергію й завзяття, котрі видобуваєте ви з людей, ніби торкнувши їх біблейським посохом Мойсея? Але не турбуйтеся, все буде зроблено. У мене теслярі всі наввипередки просяться на цю роботу.

– Чому?

– На кінофабриці вони роблять речі, що через день самі ж вони й розламують. А людина – натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає.

Я кинувся Професорові в обійми. В кімнаті пахло справжнім запашним китайським чаєм. Гора книжок лежала на столі. Я відчув у собі прискорену діяльність сльозових залоз. Треба було чекати сліз.

– Я вже пішов, – повернувся я до дверей, – я ще хочу пройти портом, бо почуваю, що довго не засну цієї ночі.