Розділ «Майстер корабля Роман[112]»

– Ти, може, знову пригадав, як ти на нього міни ставив? І денатурат глушив?

– То єрунда. Ти на командира подивись! Бачив капітана? Крейсер як крейсер, а отакий гнусний капітан. Та я його одним пальцем утоплю. Дуже образливо мені за покійних братішок – чорт зна, через кого загинули.

– Отакі саме й уміють командувати.

– А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир!

– І ти не можеш заспокоїтись?

– Віриш, убив він мене, цілий тиждень не спатиму.

Авто зупинилося біля будинку, де жив Професор, і я зійшов на землю, помахавши Директорові рукою. Я побачив, як останній переліз на сидіння до шофера, вже коли машина рушила.

Професор був удома. Він сидів біля столу і розглядав книжку. Подивився на мене поверх окулярів.

– Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кінчати ваших турків.

– Та я оце тільки зараз віддав картину. Цілий день з нею морився.

– Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тільки, що робите.

– Чекаю послухати.

– Про це потім. Я зараз нагрію вам на машинці чаю. В одного шахрая в лавці знайшов справжній чай. Китайський чай. Ви понюхайте, як пахне. Знаючи, що ви прийдете, я дістав варення з помаранчів. Можете і його понюхати.

– Ви мені скажіть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час, та й ви, здається, крім фабрики, нікуди не ходили?

– Я вам покажу одну річ, яку я придбав для вас.

То був східний божок пожовклої слонової кості. Голий живіт його такий великий, що лягав йому на коліна. У руці він тримав лотос і посміхався радісно, лукаво, задоволено. Він називався богом хатнього достатку.

– Подаруйте його їй, – сказав Професор, – коли вона з Італії не привезла собі іншого.

Я остовпів, Професор читав у моєму мозкові, ніби в книзі.

– Звідки ви знаєте? – вирвалося в мене.

– Дуже легко. Треба мати очі й вуха. Мене тільки цікавить, яку роль відіграє в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам'ятаєте – я йому відводив досить-таки місця в її житті.