Розділ «Глава 2 Борги і кохання»

– Та то нічого, то пусте. Наступного разу обіцяю добре пам'ятати ваші слова… і не пускати образу в душу свою. Більш того – спробую нізащо не допустити такої ситуації, як от зараз.

Ганна трохи помовчала, а потім тихо мовила:

– Ти дорослішаєш, синку. Дорослішаєш.

– Дякую вам, мамо. Тільки…

– Що, синочку?..

Григорій помовчав трохи, вагаючись, але все ж таки запитав:

– Скажіть мені одне-єдине: чому так буває у житті, що все йде, здавалося б, дуже добре… Що от поспішаєш до людей із прекрасною радісною звісткою… Як раптом стається так, що тебе давно вже прокляли, і нести радість нема кому?!

– Що, хіба зовсім нікому не потрібна була твоя звістка?..

– Але ж Семен Півторак назавжди повіз Софійку звідси…

– А ми? – всміхнулася Ганна.

– Але ж серце моє розбите, мамуню!..

– Ой, Грицю, Грицю! Нехай у тринадцятирічному віці ти не молився за громаду, але встиг шаблею помахати, як належить справжньому дорослому козакові, бо кожен нарід має свої, лише йому притаманні традиції[8]. Тепер тобі вже п'ятнадцять, ти навіть милість у монарших очах знайшов… але ж у дечому лишаєшся дитиною навіть дотепер! – зітхнула Ганна. І оскільки син нічого не відповів, продовжила: – Кажу тобі, упертюху: переступи через облуду й роби свою справу! Роби – і не звертай уваги на інших. Так сталося – ну, то цього вже не змінити. Отже, так і мало статися. У тебе попереду довге славетне життя, синочку, ти ще навчишся…

– Ви певні, мамо?..

– Певна. Материнське серце не бреше. Потім зрозумієш…

Вони ще довго мовчки стояли пліч-о-пліч. Стояли і спостерігали, як тліє жар на тому місці, де згорів облудний лист Семена Півторака.