Польовий командир

Президія Верховної Ради ДР оформила цей наказ своїм рішенням за п'ятнадцять хвилин.

Перша спроба арешту відбулася в Переяславці, де товариш Ван Вонг на прізвисько Ванька-Китаєць намагався за допомогою жовтих одностроїв затримати свого колишнього співробітника по лісопилці, екс-депутата парламенту (тоді ще не поіменованого Великим народним зібранням) ДР, заколотника Миколу Шульженка за злочини проти суверенітету та територіальної цілісності молодої далекосхідної держави.

* * *

— Може, ви б у метрополітені знадобилися? — подумав уголос директор. — Тамтешній керівник — мій приятель.

— Хоч де, — завірив Шульженко, — аби тільки відчувати себе потрібним.

— Це дуже важливо, — погодився академік і заходився шукати в меню мобільника номер приятеля. Цей метрополітенівський начальник був не просто якимось кумпелем, друзякою чи товаришем — він доводився побратимом по спільному захопленню полюванням, членом тієї ж компанії, що й наш учений, а це серед мисливців далеко не останній аргумент.

Хай там як, але приязні стосунки двох патронів, помножені на колишній пристойний залізничний досвід Шульженка та його телевізійно-газетну славу, зробили свою справу.

— Мені б механіком в депо, — нерішуче висловив побажання Микола під час співбесіди.

— Це несерйозно, — гмикнув шеф столичного метра. — Людина вашого рівня лазитиме під вагонами?

— Та я лазив колись, ще на далекому Сході, — виклав останній доказ колишній польовий командир.

— Так і я попервах лазив, — заперечив керівник. — І що, все життя там плазувати? Зробимо ось як: у мене йде на пенсію начальник однієї станції, от замість нього ми вас і призначимо.

Він витяг з течки білісінького аркуша й простягнув Шульженку:

— Пишіть заяву.

На таке щастя наш герой навіть і не сподівався, але співрозмовник сказав ці два слова так, буцімто все вже вирішив для себе. Залишалося взяти ручку й вивести: "Начальнику Київського метрополітену ... гр. Шульженка Миколи Петровича ЗАЯВА..."

Треба сказати, добірне панство, столична підземка за останні років двадцять дуже змінилася — і не на краще. "Станції вітчизняного метрополітену одні з найчистіших у світі", — стверджували колись гучномовці в метро, й це відповідало тодішній дійсності. Та й пасажири були іншими.

Миколі підземка приглянулася: мармурові стіни, гранітна підлога, габро та лабрадорит, оригінальний дизайн більшості станцій, не такий помпезно-бундючний, як у Москві (був він там під час провідницької молодості).

Найбільше ж Шульженкові припали до душі "Золоті ворота", "Оболонь", "Університет" та "Славутич". Вони мають власне обличчя, стиль. Буквально шкірою відчував наш герой натхнення, з яким вони будувалися. Та йому дісталася "Голосіївська", станція досить нова та по-справжньому необжита.

У новенькому однострої, сяючи, мов начищений п'ятак, з'явився Микола на станції в супроводі поважного чина з контори, витерпів процедуру представлення колективові, познайомився з кожним особисто, чоловікам потиснув руку, оглянув господарство й занурився в роботу: там підкапувало зі стелі, тут барахлив один турнікет, не працювали кілька автоматів з продажу жетонів. А ще треба було дати лад торгівцям та кіоскерам, — у цьому питанні попередник залишив найбільший хаос.

Звісно, метро — не зовсім залізниця. Але дуже її нагадує, навіть запахи схожі, отож Микола не почувався тут геть чужим: йому сподобалося. Метрополітенівський однострій йому личив: Шульженко носив його з таким шиком і задоволенням, буцімто це була уніформа загону астронавтів. Кілька разів на день він в ідеально випрасуваному мундирі прогулювався пероном, перевіряв чистоту підлоги, спостерігав за роботою чергових, проходжався верхнім ярусом — там, де на нових станціях магазинчики та кіоски, — потім піднімався до касових зал, переконувався, що турнікети працюють як слід; помічаючи найменший непорядок, одразу вживав заходів. З підлеглими він був коректним, вимоги ставив чіткі й зрозумілі: "Не існує людей, хто не помиляється, — казав Микола. — Навіть брати Клички удари пропускали. Фокус у тому, щоб вчасно помітити свій прорахунок та виправити".

Співробітники про Шульженка вирішили: звісно, не корифей підземки, але розбирається непогано, будуть з нього люди...