Розділ «Частина третя»

На хвилину запанувала мовчанка.

– Ось тобі й маєш, Миколо, – нарешті озвався Богун. – Розвела-таки нас доля по різні боки війни, довелося ворогами побути. То ті вартові, що про них Совенко казав, твоїх рук справа?

– Моя робота, – схилив голову Охріменко. – Так потрібно було, пане Іване. Не міг інакше, повірте.

– Немає за що вибачатися, війна йде. Кажи краще, навіщо прийшов. Я так розумію, не заради привітань ти в нашому таборі.

Микола хитнув головою і поліз за пазуху.

– Так, справа в мене. Важлива справа, пане Іване. Лист від Брюховецького.

Богун у темряві посміхнувся. Він ніколи не мирився з пихатим Брюховецьким, тож те, що той власноруч прислав йому листа, промовляло про немалу скруту лівобережного гетьмана, котрий змушений був слати листи у ворожий табір, та ще й до людини, котру завжди мав за свого прихованого ворога. Іван встав, підійшов до опущеної відлоги шатра і кілька хвилин слухав, що відбувалося зовні. Окрім тихих голосів вартових біля недалекого вогнища, напівсонного іржання коней та приглушених вигуків Совенка, котрі чулися з боку обозу, нічого не порушувало спокою сплячого табору. Він підійшов до столу, запалив каганець і сів у крісло.

– Давай листа, – коротко кинув Охріменкові. Той швидко подав клаптик паперу, від якого тхнуло болотною тванню, і ступив у затінок. Богун розвернув послання. Кілька хвилин мовчав, пробігаючи його очима, після чого підніс до язичка полум'я над каганцем і спалив, задумливо поглядаючи на те, як жовтувате полум'я неохоче їсть вологий папір. Притоптав ногою недопалки.

– «Як Каїн на Авеля, як звірі, що не пам'ятають рідних своїх…» Гарно складає пан Брюховецький. Тільки хто тут Каїн, а хто Авель? – зітхнув він, задумливо поглядаючи на Охріменка. – Приблизно таких слів я й очікував від Брюховецького: Україна, здобутки Хмельницького… Але чим він кращий од Тетері? Той одного ката веде, Брюховецький іншого. І він чекає, що я, ризикуючи власним життям, підтримаю його? Я не вважаю його тим, хто справді потрібен Україні.

Охріменко підхопився на ноги.

– Але ви не можете так вчинити! – він мало не задихнувся від обурення. – Брюховецький…

– Заспокойся, Миколо, – перервав його Богун помахом руки. – Повір, я тут не в такому становищі, щоб людина, подібна до тебе і знайдена у моєму шатрі, змогла просто так піти собі у разі, якщо її тут знайдуть. Боюсь, у такому разі ми, скоріше за все, розділимо одну гілку на двох. Хоча мені, як шляхтичу, очевидно вкоротять віку яким-небудь більш благородним способом. І попри все, я ще не казав тобі, як саме збираюся вчинити.

– Тобто ви погодитесь на переговори з Брюховецьким? – з усього сказаного Охріменко вловив лише останні слова, зрозумівши їх по-своєму.

– Ні.

– Ні?

– У жодному разі. Нам для них не дадуть часу. Ти просто передаси Брюховецькому, що я погоджусь пристати до нього на тих умовах, які будуть запропоновані мною. Якщо мостивий пан не погодиться, діалог буде закінчено.

Охріменко уважно вислухав свого колишнього ватажка і посміхнувся, показавши міцні білі зуби.

– Так, я все передам!

– Добре. Як ти збираєшся пройти через табір у зворотному напрямку?

– Так, як сюди, – знизав плечима Микола.