Розділ «Частина третя»

Іван довго мовчав. Вони повільно їхали неподалік від урвища, милуючись широкими просторами Дніпра.

– Лівобережжя, Правобережжя… Що ж ви тут наколотили, гетьмане? Ти перед ляхами спину гнеш, там Брюховецький Золотаренка із Сомком зі світу зжив. До чого ж котитесь, адже разом колись під Богдановою рукою були, ляхів били.

Тетеря засопів. Йому з біса не подобалась така мова, але він стримувався. Утім, знаючи Богуна не перший рік, іншого від нього і не чекав. Він, звичайно, міг одним помахом руки припинити ці влучні, а від того надто образливі слова, адже Богун був тут сам, за ним, котрий для всього війська все ще був в'язнем Мальброку, не стояло жодної сили, тож варто було лише наказати… Але хіба для цього він їздив цілувати руку королю?

– Ти звинувачуєш мене в тому, від чого я сам постраждав. Собака Брюховецький загарбав булаву, вона йому не належить. Це він розділив Україну, намагаючись догодити Ромодановському і його московським сюзеренам. Навіщо ображаєш мене?

– Не ображайся, – зітхнув Богун. – Найшло. Я хотів лише одного – вигнати з України ляхів і москалів. А вийшло зовсім інакше. Вони просто розірвали її. І тепер бачу, що вдіяти нічого не можливо. Громадянська війна неминуча.

– І ти маєш взяти в ній участь. Так чи інакше, вона тебе не омине. Чому б не дати руку допомоги мені й спробувати об'єднати здобуте Хмельницьким під моєю булавою?

Іван поглянув на гетьмана і голосно розреготався.

– А в мене є вибір? – сказав він крізь сміх, і у голосі його чувся метал. – Чи ти, гетьмане, думаєш, що я не розумію свого становища? Я ж дня не проживу після того, як дам тобі негативну відповідь!

– Ти не надто високої думки про мене, – набундючився Тетеря. – Я…

Богун перевів подих і по-дружньому поплескав Тетерю по плечу.

– Не переймайся, пане Павле, я вже казав тобі, що не маю за що ненавидіти тебе. Просто розумію, під які гарантії мене відпустили ляхи. І знаю, хто тебе підтримував, коли ти здобув булаву, хто підтримує й нині. Адже коли стане вибір між моєю і власною долею, він буде не на користь Богуна, чи не так?

Тетеря дістав люльку і нервовими рухами спробував висікти вогню. Урешті роздратовано жбурнув кресало на землю і повернувся до почту.

– Джуро! Вогню дай!

По невеличкій паузі, яка допомогла йому зосередитись, гетьман продовжив:

– Як ти так багато знаєш і розумієш, чому б тобі не дати відповідь і припинити цю розмову?

– Моя відповідь очевидна.

– І все ж я хотів би почути її.

– Так, – Іван зупинив коня і повернувся, упритул глянувши на Тетерю. – Я піду з тобою на Лівобережжя. Тільки знай: якщо Господь дарує нам перемогу, ти згадаєш мої слова і не віддаси Україну ляхам!

Цього разу Тетеря не відвернув очей.

– Знай же й ти, Богуне, – кожен твій крок, кожне слово і дія будуть відомі королю. В разі найменшої підозри в нещирості тебе просто зітруть із земної поверхні.