Розділ «Частина третя»

– Ляхи, – видихнув Охріменко і кинувся до вікна. Не далі як за п'ятдесят кроків він побачив темні шеренги ворожих драгунів. Швидким кроком перебіг до вікна у протилежній стіні – та ж сама картина. Вилаявшись, кинувся в сіни і прочинив двері на вулицю. Прямо перед ним у калюжах крові конали троє козаків, кожен отримав по кілька мушкетних куль – драгуни, перезарядивши зброю, підходили впритул до низького тину, котрий відокремлював невеличке подвір'я від посиланого на зиму коров'ячим гноєм городу.

– Усе, – мовив він, повернувшись до світлиці. – Обложили, наче вовка у лігві. Не вибратись…

Богун спокійно підійшов до вікна й заглянув крізь зеленкувату шибку. Він зрозумів, що сталося, після першого ж пострілу на дворі.

Швидко підпалив від каганця лист Брюховецького і кинув його на глиняну миску, яка стояла на столі.

– Ось що, сотнику, – повернувся він нарешті до Коваленка, – вони по мене. Не лізьте на рожен.

– Я з вами, пане Іване, – повільно покрутив головою Охріменко. – Мій дід, мій батько завжди під рукою Богунів служили, під нею й голови склали. Видно й мені така доля.

– Не мели дурниць! – вигукнув Іван. – Скажеш – простий козак, сказали їхати, поїхав. Нічого не відаю. Дасть Бог, виживеш.

– Ні, Богуне, – з кривою посмішкою Микола потягнув шаблю з піхов. – Ти пан розумний, та в мене своя голова.

– Він правий, – підтримав Миколу Коваленко і теж потяг шаблю. – Нам усім одна доля. Попрощаймося краще, аніж сперечатися. – Він підійшов упритул до Івана. – Багато чув про тебе, полковнику, давно хотів познайомитись, тож сам Брюховецького вблагав, щоб з листами мене відрядив. Ось і познайомились… Але головне те, що я не жалкую. Прости ж мені, славний полковнику, як і я тобі прощаю.

– І ти прости мені, сотнику, – поклав йому руку на плече Іван. – І ти, Миколо, може, коли образив чим.

– Прости й ти мені, Богуне, – озвався Охріменко.

На вулиці чулися швидкі команди польською мовою і гупання важких жовнірських чобіт.

– Ех, доведеться без попа Богу душу віддати, – сплюнув спересердя Коваленко.

– Виходьте всі з халупи, і ми збережемо вам життя, – почувся з вулиці дзвінкий юнацький голос.

– Ба, дітей по нас прислали, – збив шапку на потилицю Охріменко.

– Виходьте, доки ми не підпалили це гніздо до дідька лисого! Іван втомлено зітхнув. Ось і все. Він не жалкував ні про що.

Усі з ким починав цю війну, вже давно покояться з миром, і лише йому, гнаному теренами життя, досі вдавалося уникнути смерті. Але вічно неможливо уникати її. Рано чи пізно щербата з косою постане у дверях і накаже йти за нею. Що ж, він готовий.

– Прости й ти мені, люба Ганнусю, – прошепотів одними губами…

Коли поручник Почобут-Одланицький утратив терпіння і зрозумів, що живим Богун в руки не дасться, його охопила злість. Як сміє він, загнаний у кут пацюк, псувати так гарно проведену Почобут-Одланицьким операцію? Як сміє відбирати щасливу нагоду похизуватися перед самим королем, ведучи до нього закованого в кайдани бранця? Що ж, нехай мертвим, але він доставить його королю!

– Напшуд, жовнєжи! – гаркнув поручник і першим кинувся через тин до хати, з якої щойно вилетіли від мушкетного залпу шибки підсліпуватих вікон. Драгуни, побоюючись пострілів у відповідь, знехотя послідували за рейментарем.