Розділ «Частина третя»

– Вавельський пагорб – то добре… Чи відпустить його Ян Казимир? Чи повірить мені?

– Не знаю, Павле, не знаю, – вперше озвався Ханенко.

– От і я не знаю. Але він потрібен мені, Михаиле! Дуже потрібний.

Не дивлячись на те, що гетьман Правобережної України прибув незадовго до сніданку, який, з огляду на звички пана круля, проводився досить пізно – о десятій ранку, аудієнцію було призначено лише на третю годину по обіді. А поки що гостям було запропоновано відпочити з дороги в покоях для іменитих гостей, випити вина й насолодитися краєвидами Кракова, котрі можна було добре роздивитися з вікон замку, побудованого чи не в найвищій точці міста. Тетеря, котрий щойно отримав гетьманську булаву і не був надто звиклий до королівських прийомів, лише зрадів нагоді привести думки в порядок і дещо порозмислити про те, як він розмовлятиме з королем. Адже тема, що її мусить вирішити ця зустріч, надзвичайно важлива як для самого Тетері, так і для майбутнього походу на Лівобережжя, що його так ретельно планували у ставці гетьмана, у сеймі та королівських палатах. Можливо, людина, про яку прохатиме нині Тетеря, буде однією з ключових фігур майбутнього походу. І хоч Тетеря ніколи не міг сказати, що більш-менш приязно ставився до того, за кого їхав прохати, питання приязні або неприязні залишалися поза державними інтересами, а саме їх приїхав обстоювати у Краків новообраний гетьман Правобережжя.

Король Ян Казимир II Ваза вирішив прийняти гостей у саду, де для такої мети й було підготовано стіл, вкритий білосніжною шовковою скатертиною, на якому стояли лише кришталеві вазочки з виноградом, апельсинами й цитринами, а також пляшки з шампанським і бургундським винами. Коли коронний маршалок увів делегацію старшин до саду, котрий, оточений високим муром, був, власне, відкритим продовженням королівських покоїв, Ян Казимир, як і належало монархові, сидів у кріслі з високою спинкою, котра сягала не менше сажня і була прикрашена позолоченим гербом королівського роду. Поблизу короля застигли кілька вельмож, чия присутність на прийомі була необхідною для надання зустрічі офіційного статусу. Тетеря, а за ним полковники Ханенко, Дорошенко, Лісницький і Гоголь, наблизились до короля, вклонилися низько, за козацьким звичаєм, і застигли, очікуючи, доки Ян Казимір першим почне розмову. Той ледь-ледь схилив голову, показуючи, що йому подобається поведінка гетьмана і його оточення, після чого промовив, погладжуючи свою коротку іспанську борідку, у якій сивину було майстерно замасковано за допомогою найкращих іноземних барвників:

– Радий бачити гетьмана України в доброму здоров'ї. Як дорога? Не надто притомила вас?

Тетеря відкашлявся і, намагаючись вимовляти польські слова без акценту, відповів:

– О, нехай ваша величність не переймається такими дрібницями. Ми козаки, тож звикли до похідного життя. А радісна надія побачити в кінці шляху нашого славного короля зовсім позбавила мене й моїх людей незручностей, які можуть виникнути в дорозі. Ми просто не помічали таких дрібниць.

З такими словами гетьман, покірливо опустивши голову, поцілував пещену, унизану коштовними перснями королівську руку. Слідом за Тетерею до руки Яна Казимира підійшли й його полковники.

Король кинув на Тетерю швидкий погляд з-під напівопущених повік. Схоже, цей схизмат не настільки неотесаний, щоб розуміти, як потрібен поводити себе васал у присутності сюзерена.

– Прошу, присядьте, любі мої. Прошу спробувати шампанського. Сподіваюсь, мої славні воїни не досить часто вживають цей чудовий винахід французького монаха-бенедиктинця, у противному разі мене засмутить те, що я не зміг підготувати для них сюрприз.

Тетеря, а за ним і решта старшин, намагаючись бути обережними у своїх довгополих кунтушах серед тендітних європейських меблів, розсілися за столом. Звичайно, гетьман нічого не чув про шампанське вино, котре лише кілька років тому з'явилося з-поміж цінителів ігристих напоїв серед польської шляхти, крім того, він вчасно зрозумів, що факт його непоінформованості буде приємним королю, тож не став приховувати своєї відсталості від європейських звичаїв:

– Наші козацькі горлянки звикли до більш примітивних напоїв, тож боюсь, ми не зможемо оцінити в повній мірі всі якості цього, є…

– Шампанського, – завбачливо підказав Ян Казимир з легкою посмішкою.

– Так, ваша величність, шампанського вина.

– Нічого, панове козаки. Ви спробуйте, а потім скажете. Справжня якість не потребує обізнаності, вона відчувається серцем!

Тетеря, а за ним Ханенко і решта полковників, наслідуючи короля, підняли стрункі тонконогі келихи.

– За що ж ми вип'ємо, шановні лицарі? – звів брови Ян Казимир.

– За здоров'я пана круля! – гаркнув Тетеря. – За мудрого й доброго правителя Речі Посполитої!

– За славу польської корони! – спокійно додав Ханенко.