Розділ «Частина третя»

Нечипоренко підійшов упритул.

– Ось що, Богуне. Ти нічого не врятуєш. У них наказ взяти тебе живим або мертвим. Більшість наших хоругв зрадили тебе, ті ж кілька сотень, котрі залишилися вірними нам, радше допоможуть вдома, аніж тут. Потрібно утікати.

Іван зробив заперечливий жест, та Нечипоренко притримав його за руку.

– Заради всього святого, полковнику! Ти нічого не вдієш! Хіба не зрозуміло, що все зроблено лише для того, аби усунути тебе… Господи, Богуне, їдьмо, інакше Україна втратить ще й тебе!

Десь неподалік, розриваючи ранкові сутінки, загриміла шалена мушкетна стрілянина, яку супроводжували несамовиті крики і тупіт коней. На подвір'ї козаки похапцем готували до бою кілька гармат і десяток гаківниць – усе, що було в розпорядженні особистої охорони полковника.

– Вози під паркан! Колеса в'яжіть! Швидше, братики, швидше! – долетів стривожений голос когось із сотників.

– Ось що, Михаиле, – Богун прийняв рішення як завжди швидко, а прийнявши його, почав діяти стрімко, не припускаючи сперечань. – Гасло в хоругви давай, нехай всі, хто зі мною, поспішають під мої знамена. Коли зберуться, починаймо відхід. Якщо тікати, то усім. Усе!

Нечипоренко махнув головою і вийшов. За довгі роки, що провів їх, воюючи поряд з Богуном, він затямив одне – сперечатися з ним у такі моменти безглуздо.

– Сурмач! Сурмач, скурвий сину! – почув за мить Іван його повний металу голос знадвору.

Рішучим рухом Богун одяг на голову шолом і вийшов у сиву вогкість майбутнього ранку. Туди, де палала на сході заграва, а з півдня підкочувався гарячий бій…

Усе закінчилося швидко, надто швидко, навіть беручи до уваги те, що чотири сотні козаків все ж таки покинули розташування своїх хоругв і приєднали свої шаблі до почту полковника. Без страху або бодай нерішучості кидалися вони на темні лави польських жовнірів, хоробро захищаючи його відхід ціною власних життів. Падали, вражені гострим залізом і гарячими кулями, з останніх сил оголошували порослі сивими від роси дрібними сосенками околиці відчайдушним козацьким «Слава!», відкочувались від наїжачених рушничними стволами мушкетерських батав. Падали і знову піднімалися, помітивши величну постать полковника, який йшов поряд з ними в атаку, не ховаючись за спинами відданих йому людей. І сила зламала силу: сотня стікаючих кров'ю, змушених затискати страшні рани козаків, опустила зброю, виконуючи наказ Богуна. Решта вже не змогла почути наказу. Вони залишилися там, де їх знайшла славна бойова смерть. Смерть, котра люба кожному справжньому козаку. Гусарські хоругви, пустивши наперед своїх шикувань німецьких пікінерів, закінчили оточення дрібної жменьки козаків під проводом Богуна.

Різким співом озвалася сурма, і блискучі лави жовнірів, котрі щільним колом стояли навкруги залишків Іванового загону, рушили, пропускаючи на майданчик, укритий залишками селянських будівель, купами перегнилої соломи, сухої глини й мотлоху, що на нього перетворилося після бою обійстя, на котрому була резиденція Богуна, десяток пишно вифранчених польських шляхтичів.

– Скласти зброю, лотри! На землю вашу кляту зброю! – волав один з них, не зважаючи на те, що козаки кинули зброю раніше, виконавши наказ Богуна.

Шляхтичі, все ще напружено озираючись, під'їхали впритул до Богуна і Нечипоренка.

– Іменем короля! – прокричав один з них. – Котрий з вас полковник Богун?

– Я Богун, – Іван взяв за вузду коня польського вояка, котрий надто напирав на нього. – I клянусь розп'яттям, ви заплатите за те, що так підступно напали на моїх людей. Хіба не за вас вони воювали тут?!

– Пану на те не варто розраховувати! – зі сміхом вимовив шляхтич. – Прошу слідувати за мною!

Богун не ворухнувся з місця.

– Пан примушує мене бути неввічливим?! – лиховісно засичав шляхтич.

– А ти хіба ввічливий, ляше? – блиснув очима Іван. – Забери свою шкапу, щоб вона не потоптала поранених, назви своє ім'я і подай мені коня, коли хочеш, аби я йшов за тобою. Мого твої хорти розстріляли, наче перед ними була не тварина, а найлютіший ворог.