Розділ «Частина третя»

Узявши до рук свою чашку, Сірко кілька хвилин помішував у ній каву, ніби дослухаючись до чогось нечутного співрозмовниками.

– Нас турбує сам трактат, – відповів він нарешті. – Від першого аркуша й до останнього. Справа в тому, що сей документ, сей, як зволяють мовити деякі в Чигирині, верх сучасної української дипломатії, зовсім не є тим, чим намагаються нам його репрезентувати. Він скоріше є спробою Речі Посполитої відкупитися від козацької старшини, очолюваної Виговським, шляхетними привілеями, змінити сам їхній статус, зробивши цих людей нобілітетом і тим прийняти їх до свого кола, а Україну, себто князівство Руське, перетворити на частину Польщі. Цим кроком, як не дивно, закінчиться полонізація, яка триває вже багато десятиріч. Хіба не зрозуміло, любі мої, що саме на це робиться наголос у Гадяцькому трактаті, а прийнявши його, ми станемо тим лицарем, який переміг дракона лише для того, щоб самому перетворитися на дракона. А народ, просте поспільство, на чиї спини ліг тягар усієї війни, залишиться ні з чим. Народ зненавидить нас, і їхня ненависть буде цілком справедливою. І все це, хочу зауважити, у разі, якщо сейм взагалі ратифікує положення Гадяцького трактату. А він їх навряд чи ратифікує в тому вигляді, у якому вони є. Навіть зараз я можу сказати, що реєстр у шістдесят тисяч козаків Варшава не дозволить. Ляхи радше нададуть вагу найманому корпусу гетьмана, який допоможе їм контролювати його дії. Не погодяться там і на скасування унії, надто багато їх святості вклали коштів і сили для її просування на наших теренах. Не вірю й у заборону будівництва католицьких костьолів, рівність нашого духовенства з їхнім.

– З ким же ти, пане Іване? – кидає Богун на товариша погляд. І в погляді цьому, як і в самому запитанні, надто багато, щоб відповісти загальними фразами.

– З козацькою черню, – відповідає Сірко по хвилині роздумів і з насолодою п'є темну ароматну каву. – А зараз це означає скоріше бік Москви, аніж Варшави й Чигирина.

Мовчить Іван Богун. Гірко на душі в полковника. А як же має себе почувати, коли чує таке з вуст свого товариша? Бік Москви ближчий, аніж бік Чигирина для низових братчиків. Як же це так, хоче сказати Богун. Як же відокремлюєш себе від гетьманської столиці, ставши третьою силою, та ще й збираєшся попри волю гетьмана тримати руку Москви? Але він мовчить, яке має право винуватити свого гостя в симпатіях до Москви, коли вся Україна стоїть на порозі великої братовбивчої війни? Чи сам він вирішив, на чиєму боці буде йти в бій з метою зберегти хоча б крихти від здобутого Хмельницьким, завадити своїм і чужим ворогам шматувати беззахисне тіло Батьківщини? Хоча одне знає Іван Богун напевне – він не підпише Гадяцький трактат так само, як не підписав свого часу Переяславської угоди.

Очевидно, думки Богуна відбилися на його обличчі, тому що Сірко, відставивши від себе спорожнілу чашку, зітхає.

– Знаю, пане Іване, страшні речі мовлю. Але так потрібно. Мусимо боронитися тим, чим можемо.

– Не подякує тобі Москва за союз із нею.

– А я від них дяки не чекаю, дасть Бог, народ України воздасть мені дяку, і се буде найголовнішою оцінкою для мене.

V

Від густих пахощів бузку паморочилося в голові, а вітерець, пустуючи, час від часу налітав з-поза міських палісадів, приносив свіжий подих зораної землі, додаючи до бузку те невловиме, яке ми звикли називати ароматом весни. Земля і віти дерев, котрі ще несли на собі блискучі у променях сонця сліди недавнього дощу, раділи теплим квітневим дням свіжою зеленню, а пухнастий килим трави за пушкарнею невидима рука рясно всіяла жовтими сонечками кульбаб. Земля раділа теплу сонця, свіжим струменям весняних дощів і співу птаства, котре, повернувшись з вирію, немов намагалося відшкодувати свою довгу відсутність цілою зливою дзвінкого співу.

Іван випростав руки й поглянув на дружину, котра вже деякий час мовчки стояла, поклавши йому голову на плече і милувалась тим чарівним пташиним співом. Скільки років пройшло від часу, коли він уперше побачив це миле серцю обличчя? Двадцять? Чи може, двадцять п'ять? А вона все така ж чарівна, якою була тоді, у палаці невідомого турецького вельможі, коли ступила назустріч нахабним козакам з кинджалом у руці, хоробро захищаючи свою дівочу честь і людську гідність. Уже й голову Івана обсипало рясно снігом, виріс, перетворившись на юнака, син Тарас, росли дві дочки – старша Оксанка і молодша Горпина, а Ганна наче все та ж чарівна бранка, знайдена під час походу, а пізніше відбита з рук самого коронного гетьмана. Життя, котре бурхливими хвилями пропливало повз них, не зачепило, нітрохи не прив'янлило її красу, лише наповнило тією витонченістю, якою відрізняється жінка від сором'язливої дівчини.

– І знову в похід, – сумно посміхаючись, мовила Ганна. – Знову в негоду й назустріч вітру степів. Як же недовго був ти поруч зі мною цього разу.

– Потрібно, Ганнусю. Потрібно…

– Знаю, любий. Пообіцяй лишень, що не будеш марно ризикувати собою. Надто багато спрямовували на тебе заліза за твоє життя, надто багато вилила я сліз, уявляючи всі ті небезпеки, що чигали на тебе. Тепер нехай інші приймуть на свої груди удари ворожої зброї.

– Так, Ганно, – Іван поцілував її, розуміючи, що не виконає прохання дружини. Не звик полковник Іван Богун ховатися за спини підлеглих. Не звик раніше, коли прийняв з рук батька сотенну хоругву, не звик і тепер, коли залишив за плечима посади полковника, наказного гетьмана і генерального обозного.

Він їхав у Литву. Два дні тому прийшов довгоочікуваний наказ залишити командування Вінницьким полком Василю Лобойку і прийняти під своє командування сім хоругв кавалерії, розташованих у Литві. Що ж, у Литву то й в Литву. Він підтримав рік тому обрання гетьманом Юрася Хмельницького, тож тепер мусив виконувати його накази. І якщо гетьман вважає, що його полковник потрібен у Литві, полковник мусить там бути. Але то буде пізніше. Зараз він ніжно обіймає дружину, відчуває щокою тепло її шовкової щічки, чує до болю рідний голос і не має бажання пришвидшувати події.

– Нехай усе погане буде завтра. Нехай цей день буде нашим і лише нашим, без листів, джур і захеканих посланців, які не дають тобі проходу щодня. Ми підемо додому і проведемо вечір разом з дітьми, а ніч в обіймах одне одного. – Обличчя Ганни було усміхненим, і лише з глибини очей не могла вона вигнати темну тугу.

– Так, Ганно, ти знаєш, що нам потрібно.

І вони сиділи у великій камінній залі, вдивляючись у світло свічок і яскраві спалахи блискавок за вікном. Надворі бурхотіла громовиця. Перша в цьому році весняна гроза, поливаючи землю щедрими струменями дощу, била залізними ковадлами в небесній кузні, жбурляла до пагорбів і долин Поділля криві списи блискавок. Але в кімнаті було тихо і затишно, а на столі стояли страви, які Ганна особисто приготувала до вечері, не дозволивши сьогодні зробити це челяді. Шістнадцятирічний Тарас похмуро сидів за столом, час від часу кидаючи на батька сором'язливі погляди, а дівчатка бавилися поряд, розклавши по застеленій сукном лаві вздовж стіни свої дівчачі забавки – дерев'яні ляльки, глиняні фігурки тварин, строкато пофарбовані писанки й шматочки тканини.