Розділ «Частина друга»

До пізнього вечора тяглися запеклі бої на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилаті гусари на козацькі сотні, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники і ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щільно, що годі було й роздивитися якісь окремі деталі серед безумства битви. Польські гармаші не шкодували ні куль, ні пороху, ні картечі, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерійським вогнем. Іноді цілими десятками виривали з козацьких батав бійців, заливаючи яскравим багрянцем великі плями на смарагдовому килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило вперши лікті у стегна. Так не поворухнувшись просидів не менше чверті години. Не чув навіть, як зашурхотіла відлога шатра, коли один з гайдуків ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарешті підняв голову, в очах його, окрім втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинців, які виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмістра Чарнецького. Очікувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбранні, що його, очевидно, встиг вже поміняти після бою, переступив поріг за хвилину.

– Сідайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цілком конфіденційну розмову.

– Цілком до послуг вашої милості! – мотнув головою Чарнецький і сів на вказане місце.

Кілька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову і сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав своє відображення в дзеркалі. Нарешті зітхнув і поглянув на Чарнецького:

– Пане ротмістре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений і я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподівався на такий нещасливий вигин долі! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!

– Прошу помітити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам під час битви, – Чарнецький, на відміну від Стефана, був спокійним та врівноваженим. – Але смію вас завірити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборі, крім того ми, стонадцять кіп дзяблів, лицарі! Нам звично дивитися в очі смерті. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.

– То так, проше пана, – поспішив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумієте, я хочу бути зрозумілим… Щоб ви зрозуміли мене…

– Я розумію вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову і в очах його зблиснули насмішкуваті вогники, яких, утім, схвильований Стефан не міг помітити. – Ви сподівалися на… гм, на дещо інший перебіг подій. Вам наш похід здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути відвертими і визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степів, які завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати більше. Крім того, ми тепер у меншості, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17] не виявив бажання прислухатись до порад людей, які ніколи не порадять поганого. Co modo[18] наш регімент складався більшою мірою з вовків, яких, як відомо, скільки не годуй… Результат не примусив на себе довго очікувати. Крім того, я змушений засмутити вас ще більше. Не далі як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, проміж іншим, повідомляється про прихід на допомогу Хмельницькому сорокатисячної орди на чолі з самим ханом, Іслам-Ґераєм.

– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.

– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.

– Прошу?

– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному для нас світлі. Мовляв, згідно договору з Високою Портою, Річ Посполита заборонила козакам розбійницький похід на Чорне море. А ті лотри, у відповідь на дотримання нами угод, об'єдналися з татарами і загрожують Польщі громадянською війною. Тут ставка на те, що султан пам'ятає наші недавні домовини з Венецією та Папським престолом щодо війни з Туреччиною, точніше, їхні негативні наслідки. А оскільки руки падишаха зв'язані вічними негараздами в територіальних суперечках з Персією, він намагатиметься не псувати стосунків з Варшавою і натисне на Іслам-Ґерая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викрадені Хмельницьким у Барабаша королівські грамоти.

Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.

– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!

– Дякую.

– Але, пшепрашам, то не є комплімент!

– Що ж тоді?

– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!

– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.

Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.