Розділ «Частина друга»

– Ну, не барись, до півночі маєте вийти.

Відлога намету різко відлетіла вбік і Іван побачив козака, якого перед початком їхньої розмови Нечай відрядив на допит якихось невідомих бранців.

– Що там? – наблизився до нього Нечай.

– Нічого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова їх з листами відряджено. Що в листах – не відають, на словах нічого передавати не велено.

– Добре питали?

– Куди вже добріше…

– Ну то на шибеницю ясних панів! Мені й без них відомо, куди вони йшли і за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе.

VI

Під стрічку ворожих шанців, майже не помітних у темряві, підповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрію. Чорне мов смола небо, щільно посилане алмазами зірок, надійно приховувало під своєю ковдрою двісті п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, які скрадаючись просувалися до передових укріплень ворожого табору. Більшість зі сміливців була озброєна косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарілими ґнотовими самопалами. За три десятки кроків від передової охорони, почувши з темряви крик пугача, всі завмерли.

До Богуна підповз Михайло Нечипоренко (ще напередодні Іван нарешті взнав прізвища кумів Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прізвище Филона було Міщук, а Петра кликали Зінченком).

– Наче тихо, – прошепотів Михайло. – Тобто нас не помітили. Але в шанцях хтось є. Голоси чути, брязкіт.

– Звісна річ, – витер Богун рукавом спітніле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.

І, відкинувшись на спину, Іван завмер в очікуванні.

Дзвінка тиша навколо, лише загавкає час від часу в польському таборі собака, за ним ще кілька, після чого знову все замовкає. Час пливе повільно. Нарешті Іван зрозумів, що він ось уже кілька десятків хвилин не чує з шанців жодного звуку. Пора. Він повільно оголив шаблю.

– Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотів Богун.

Михайло лише змахнув чубом, підніс до рота складені долоні і пронизливо завив по-вовчи. Тієї ж миті, як і було домовлено, всі Богунові пластуни піднялися в повний зріст і мерщій кинулися в шанці, звідки незабаром почулися приглушені крики, тріск дерева і дзвін криці.

Іван, першим із сотні, скочив у окопи і, роздивившись довкола очима, які вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двоє жовнірів, які навіть не встигли осягнути, що з ними відбувається, впали, обливаючись кров'ю, щоб ніколи вже не піднятися. Третій, який стояв трохи далі і встиг вихопити з-за пояса пістолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, він враз осів на землю і тонко заверещав. Ще один короткий замах, і крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на відстані кількох десятків кроків праворуч і ліворуч від нього швидкоплинний бій вже припинився, козаки займали нову позицію, викидаючи з шанців побитих жовнірів.

– Лягай! – на повний голос скомандував він. – Усім залягти!

За мить рух у шанцях завмер і дуже вчасно – ляхи нарешті зрозуміли, що відбулося в них під носом, і зчинили цілу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнірів, порізаних щойно, жваво відповіли, і темнота ночі освітилася сотнями сполохів від вогню вогнепальної зброї. Скоро до мушкетів і самопалів з козацького боку до обстрілу приєднались кілька мортирок. Не дивлячись на крихітні розміри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу і третю лінію шанців десятками дутих стрілен. Завдяки їм мушкетний вогонь поляків значно послабшав, після чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято і вже за півгодини переробили укріплення для бою в потрібному напрямку, з флангів виставили сторожу і почали вести підкопи під основний периметр табору Потоцького. Відчувши, що військове щастя цієї ночі посміхається йому, Богун замислив підвести під польський табір кілька мінних ходів, щоб, заклавши в них потужні порохові заряди, здійняти в повітря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум і був у цілому непоганим, але його здійснення натрапило на несподівану перешкоду – ходи швидко наповнювались підземними водами, тож Іван був змушений відкликати землекопів. З новою силою зосередились на рушничній дуелі.

Захоплений битвою, Богун не одразу помітив, як небо на сході почало сіріти, передвіщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрію з чужих невідомих країв. Несло тепло своїх променів запорізьким степам. Помітно посвітлішало. Тепер стрільці бачили цілі, тож почали перестрілюватися ще з більшим азартом. Ще через годину, коли небо на сході стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарешті, дав наказ відходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящірки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без паніки відійшли. Не забули зруйнувати і шанці. Уже в таборі Богун підрахував здобич. Її склали двадцять три мушкети, три десятки пістолів, п'ятдесят шабель і дві гаківниці. Віддавши наказ розподілити зброю між новоприбулими, Іван поспішив до Нечая. Застав того в наметі.