Розділ «Частина перша»

Тут відкривалася дещо інша картина. Серед важких полиць, заставлених книгами в темних пергаментних палітурках, походжав чернець-єзуїт, на ходу перегортаючи пожовклі сторінки об'ємистого фоліанта. Задумливо бурмотів щось і час від часу, під впливом власних думок, вимахував рукою і щось голосно декламував латиною. Богун деякий час спостерігав за ним, потім, зітхнувши, почав сходити вниз. Залишалася ще надія побачити ту, котру шукав, на двох нижніх поверхах.

Але надіям Богуна не судилось справдитися. Половину другого поверху займав кабінет Станіслава Конєцпольського, посеред якого у фотелі, за великим письмовим столом, сидів господар, старанно щось виписуючи на аркуші паперу білосніжним гусячим пером. За рештою вікон виявилася гостина кімната зі стінами, завішаними різноманітною зброєю, і мармуровою пащею каміна, у котрій, не дивлячись на теплий літній вечір, танцювали жовті язики полум'я. Іван уже хотів сплигнути на землю, коли раптом почув знизу кроки і тиху розмову. Дві літні жінки, очевидно кухарки, простували повз стіну палацу до північної вежі, несучи важкого казана, з якого йшла пара. Іван притиснувся до шорсткого стовбура осики.

– Обережніше, Стехо! Ще обваримось… От темрява, нічого не видно.

– Йдемо, тут ніби рівно, ти, головне, під ноги дивись.

Кроки віддалилися, і десь рипнули двері. Богун ще хвилину почекав і скочив на землю. Без надії поглянув у вікна першого поверху – три пусті кімнати, з яких жодна не нагадувала помешкання молодої жінки. Іван на мить розгубився. Коли він відважився на відвідини замку, все видавалось дещо простішим. І тепер, серед громаддя стін, веж та дерев'яних навісів він просто не знав, куди податись. Постоявши хвилину, вирішив йти навмання.

Нарешті через довгу годину блукання нетрями замку, забруднений сажею з закіптюжених стін, глиною з вогких коридорів підземелля, з павутиною на одязі і з розкуйовдженим оселедцем, Богун вирішив повертатись. Тепер йому здавалось, що всі намагання знайти Ганну марні, і її тут немає. Справді, хіба він упевнений, що вона проживає в замку Конєцпольського? І в яких вони відносинах? З підслуханого ранком діалогу він зрозумів, що вони родичі. Але чи близькі? Помисливши, Іван вирішив перенести пошуки на завтра. Попри свою безшабашну запорізьку вдачу, він добре розумів – якщо його упіймають зараз тут, буде непереливки. Не виключено навіть, що голова його займе своє місце на залізній шпиці над ворітьми замку. Польські магнати не любили у власних володіннях непроханих гостей. Особливо, якщо гості ці прибули з козацького Запоріжжя.

Швидко піднявшись на галерею, яка проходила по верху муру, Іван попростував до місця, де він півтори години тому ступив на заборонену територію гетьманського володіння. Хотів уже перехилитись над чотирисаженною безоднею, коли почув у темряві приглушений зойк.

– Хто тут? – у мелодійному голосі не відчувалось страху, лише напруження.

Іван завмер. Цього голосу він не забув. Просто зараз не міг повірити, що перед ним та, котру марно шукав тільки що в замку.

– Ганно? – власний голос видався Івану чужим.

Вона не відповіла. У примарному світлі молодика, що тільки зійшов над обрієм, спрямувавши в небо ріжки свого тоненького серпика, Богун бачив лише її силует – струнка постать у сукні з осиною талією і пишною спідницею, по плечах розсипались густі розпущені коси, одна рука лежала на камені муру, друга опущена вздовж тіла.

– Я шукав тебе.

– Пан був би надзвичайно люб'язний, якби не наближуючись пояснив, чого йому потрібно! – скоромовкою відповіла вона.

– Не бійся! Я… я хотів тебе бачити.

– Хто вам сказав, що я боюсь? Коли я покличу сторожу, боятися потрібно буде вам.

– Зачекай! Я Іван, пам'ятаєш?

– Я бачу лише лиходія, котрий, криючись, проник до чужого дому. Яка мені справа до його імені?

Богун ошелешено замовк. Коли він здирався по стіні, а потім, криючись, зазирав у чужі вікна, тоді зовсім не думав, що скаже їй, якщо нарешті зустріне. Тепер у його голові проносився цілий вихор думок, і він не міг дати їм ніякої ради. Розгублено підняв руки, немов захищаючись від непорозуміння в цій дивній ситуації.

– Не задля злодійства я тут… Ганно, я… невже ти зовсім не пам'ятаєш?… Хоча пройшов час… Я розумію, це все… це схоже… Але я не хотів нічого поганого. Лише побачити тебе!

– Хто ти? – у голосі дівчини, як здалось Іванові, з'явились нотки зацікавленості.