Розділ «КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО»

Ото була потіха!

Особливо тоді, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедів та ще й цілу таріляку пряжених жайворів. Увесь стіл не тямився зо сміху, аби побачити, як боярин буде їсти з тою своєю скринькою.

Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив і хоч дуже хотілося їсти, він не їв, а лише насуплено дивився, як зникають усі ті смаколики. А найгірше, що й пити не міг, а так хотілося спробувати пишної македонської мальвазії.

Вдома ще півбіди – там собі дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засміють! Це ж бо й бояриню свою не поцілуєш! Ой, горе!

А за столом – потіха, якої давно вже не було.

– Чи вам, мій друже, не смакує? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навіть жувати не треба.

Король говорить, а всі мало не лускають від реготу. Врешті боярин не витерпів і покликав Олелька.

– Слухай, я хочу викупити свою бороду назад.

Він це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стіл:

– Чуєте! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте мені, панове, яку ціну правити!

Ну, тут посипалися ради, як з мішка раки. Годі те все перелічити, що дотепні гості вигукували.

Врешті Олелько сказав:

– Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояринові аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такі гроші скільки б він жеребців міг купити!…

– Вісімсот! – випалив боярин.

– Ну, знайте моє добре серце, – погодився Олелько, – по руках!

І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королівський блазень заробив купу грошей.

Кажуть, що нема ніде таких хитромудрих жінок, як у Львові. Але Олелько мав то в носі.

Король подарував Олелькові дуже гарного плаща і той, пишаючись ним полюбляв гуляти містом.

Проходячи повз дім тисяцького, Олелько побачив у вікні його молоду жінку.

– Який у тебе розкішний плащ! – прицмокнула жінка.