Розділ «ВОДЯНИКИ»

Колись Полтва була бурхливою річкою і не тільки крутила лотоки млинів, але й виходила з берегів, затоплюючи обійстя, зриваючи хліви й хати. В річці жили водяники. А треба знати, що водяники, так само як і люди, бувають різні – є добрі, а є лихі.

Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.

Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.

Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню. Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з'явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;

– Ну, як іде карта?

Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:

– Кому йде, кому не йде. І грали далі.

Чоловік приступив ближче і сказав:

– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти? Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі. Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.

Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:

– Одна душа… ще одна душа…

Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:

– Хто піде за мною вигру забрати?

Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.

Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.

Господар показав десять гладущиків і сказав;

– То є твоя вигра.

Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:

– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.