Розділ «Князь Ігор»

— Як?  І про  князів, і про  Альту?

— І про  князів, і про  Альту... Як  тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що  він  боїться, як  би його  тут не застукали зненацька! Бо  ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?.. А  я  йому і  про   київських князів, і  про переяславського, і про  чернігівського. Та ще,  мовляв, інших очікують... Бачив, як  завертівся хан  Туглій? Ніби його  окропом ошпарили!.. Та й сам  Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому  така  звістка... Не  я буду,  якщо не чкурне  він  завтра звідси в свою  Половеччину...

— Ну,  якщо так...

— Завтра побачимо — як... А нині ходімо спати, якщо у тебе  тут є теплий куток...

— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок. Вранці обложені дмитрівці висипали на  вали  і з превеликим подивом і  ще  з  більшою радістю спостерігали,  як половці,  ведучи на  арканах бранців, худобу   та  везучи на запасних конях іншу  здобич, вирушають у степ  і прямують на схід. Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу князів і зняв облогу.

Лише  два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них  і повернули  на  захід.  То  були  купець Самуїл і Ждан.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

На  півсотні верст  довкола Дмитрова половці випалили села  і хутори. По  білих  снігах  чорніли пасма кіптяви та попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.

Ждан і Самуїл їхали  мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й  хижими птахами трупи. На   серці було важко. Душили сльози. А  коли в  одному селі  на  майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток,  кинутих жорстокою рукою в сніг,  щоб  позамерзали, Самуїл зупинився  і заплакав.

— О  Боже!  Яких  мук  зазнає нещасний люд  Переяславської України! Як він  тільки живе  тута! Як виживає! Здається,  всі біди,  всі лиха  цілого світу  зібралися разом і впали на нього, пригнули до  землі, клубищем холодних змій  обплутали  його  тіло,  важким чоботищем наступили на  душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди  на погибель люду християнського?

Він   довго   сидів   у  сідлі,   зігнутий,  обважнілий,  і  затуманеними  від   сліз   очима  дивився  на   білі   скоцюрблені тільця  немовляток.  Потім  перехрестився,  витер  сльози і торкнув коня.

— Геть  звідси!  Подалі від цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на  битий шлях, що  з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та  Курськом. Ждан натягнув поводи.

— Тепер я  попрощаюся з тобою, дядку  Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій  Сіверський край...

Купець витріщив очі.

— Як?  Ти  кидаєш мене одного? Серед цієї  безлюдної снігової пустелі? Бійся Бога, отроче!

— А куди  ж мені  їхати?  До  Києва? Там  у мене ні  кола, ні двора!

— Ніби на  Сеймі у тебе  щось залишилося! Сам  же  казав  — половці все  спалили...

— А може, хтось  із родичів уцілів? Чи  односельців?

— Так  вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До  кого  прихилишся? Та ще  взимку!