Розділ «Князь Ігор»

— Вставай, хлопче!  Вставай! Бо  й задубіємо тута! — почувся  Самуїлів голос. — Підемо далі!

Ждан підвівся. Було  вже  зовсім темно.

— Куди ж іти?

— Бери коня за повід  і не  відставай від мене!

Та не  зробили й сотні кроків, як  почули собачий гавкіт. Отже, попереду село  чи город, там  — порятунок, для  них  — тепла хата,  для  коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше  туди!

Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як  гриб  з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.

Самуїл загрюкав списом у двері.

— Господарю, відчини!

Двері  відхилилися — почувся старечий голос:

— Хто  тут? Кого Бог  послав?

— Подорожні, отче!  Пускай до хати  — замерзаємо!

— Та хто ж ви  такі?

— Гінці від  князя переяславського до  князів київських.

— То  ви  б їхали  городище — до тіуна[12].

— А що  це  за городище?

— Та Глібів  же!

— Глібів!  Далеко?

— Та ні — всього поприще...[13]  А це  — посад...

— Отче, Бога бійся!  Нам уже несила два кроки ступити, а ти  кажеш — поприще! Ні,  заночуємо в тебе!  — І Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів  у тебе  є?

— Та є.