Розділ «Князь Ігор»

— Так.  Через Глібів.

— От  і гаразд — одвезеш мої  листи до князя Рюрика та Святослава...  А  вони  вже   знатимуть,  як   підняти  наших князів.

— Ми  зробимо це,  княже.

— Але це  діло  спішне...

— Ми  виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.

2

Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув  сильний вітер,  повалив густий лапатий сніг, що  заліплював обличчя й очі,  забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь  білий світ.  Їхали поволі.

Ні  Самуїл, ні  Ждан не  відчули в серці тривоги. Хіба  їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.

Та  згодом завихріло так, що  не  стало видно кінських голів. Здавалося, всі  сили природи — земні й  небесні — ополчилися проти них,  перетнули шлях. Що  робити? Їхати вперед? А якщо зіб’ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці  і переждати негоду? Та  хто знає, скільки вона триватиме  — день, два?..

Коні важко брьохалися по  глибокому снігу.  Вітер  завивав,  шаленів, бив  у груди, продимав наскрізь кожуха, сік  в обличчя, мов   приском, і,  регочучи, мчав понад мертвою пустелею на  схід,  до половецького степу.

Так  їхали  ще  з годину, аж  поки коні не  зупинилися зовсім.  Подорожні насипали їм із саків  у торбини вівса  — погодували, узяли в руки  поводи і рушили вперед.

Почало сутеніти. Наступив вечір.

Уже  давно мав  бути  Глібів, а його  все  не  було  і не  було. Невже проминули? А вітрюган не  вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю  землю.

І коні, і люди  вибилися із сил.

— Спочинемо хоч  трохи, —  сказав  Самуїл зупиняючись. — Клади коня спиною до  вітру!  А сам  лягай за  ним!

Лягли.

Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над  полями, але  вже  не  сік  обличчя, не  забивався в рукава, за комір, не  замерзав у бровах та в бороді крижаним панцирем.

Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на  голову і заплющив очі. Подрімати? Ні,  сон  не  йшов, зате  думки роєм завихрилися в голові.

Ще й  місяця не  минуло, як  з  далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось  такого буремного вечора  і попростували на  захід,  на  рідну  землю. А як  багато змінилося в  його житті!   Доля круто повернула життєвий шлях. Чи  то  ж на  краще, чи  на  гірше? Хто  те  відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що,  може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не  обманеш — не  продаси, але  до нього ставиться, як  до  рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку  і вірну  службу, коня, одяг і зброю, а це — ціле багатство! Чого ще  треба?

Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того,  що чиясь рука  шарпнула за плече.